«Херсон перетворився на місто-привид», — о. Ігнатій Москалюк, ігумен монастиря УГКЦ

Нещодавно авторці цього інтерв’ю довелося понад місяць пожити в Херсоні через службову потребу. Це не перше тривале перебування в місті, яке пережило окупацію, а тепер фактично на лінії бойового зіткнення.

Коли їхала в Херсон цього разу, очікувала… Та, власне, чого я могла очікувати. Знала, що Росія бомбить місто так само, як і після деокупації, проте на початку 2023 року тут ще вирувало життя: ми зустрічалися з представниками облдержадміністрації біля Дніпра, а потім у кав’ярні поруч спокійно пили херсонську каву. Заїхавши цього разу в місто звичайного робочого дня, побачила безлюдні вулиці й поодиноких людей, які ховалися під деревами від ворожих безпілотників, які кружляють тут безкінечно.

Як змінилося місто за останній рік і як живуть ті, хто залишився попри все, розмовляємо з ігуменом монастиря Володимира Великого чину василіян Української греко-католицької церкви в Херсоні отцем Ігнатієм Москалюком.

«Усе більше людей виїжджає з Херсона»

Отче Ігнатію, як змінилося життя в Херсоні після деокупації і станом на літо 2025 року?

Якщо дивитися з погляду релігії, то люди більше заглиблюються у свою віру.

У який спосіб людина пізнає Бога? Вона приходить до храму, і часто буває так: хтось сам пізнає Бога і починає запрошувати друзів, знайомих, родичів. І хтось з них обов’язково залишається і потім теж запрошує друзів і родичів…

Але ж тут людей практично не залишилося…

Так. Усе більше людей виїжджає з Херсона. Виїжджають тому, що дуже небезпечно. Особливо потерпає центральна частина міста, зокрема Дніпровський район. Люди, які залишилися в Херсоні, намагаються переселитися в Таврійський мікрорайон. Ці люди мають намір залишитися в Херсоні, незважаючи на небезпеку.

Я неодноразово цікавився в них: чому вони хочуть тут залишитися? Відповідь була одна — а куди я поїду, а кому я там буду потрібен. І людина так махає рукою і каже: та вже що буде, то буде, або виживу, або ні.

Звучить як якийсь фаталізм.

Я не сказав би так… Скажу про себе. Я зрозумів, що почав звикати до війни. Врешті включився якийсь просто ігнор на ті прильоти і на то все. Ти просто живеш. Мене часто запитують: як ти там живеш? Та отак і живу, працюю. Роблю, що потрібно, і намагаюся не думати ні про що.

На початку повномасштабної війни мені теж було дуже важко. Були тривоги, депресії. Потім почав адаптовуватися до часів воєнного стану.

Найважче, звісно, було в окупації. А зараз дні в Херсоні стали звичайною буденністю.

І мене це дещо насторожує, бо коли війна закінчиться, а вона закінчиться, то знаю по собі, що я не буду такий, як був до війни. Моя психіка не буде така, як була до війни.

«Для мене має велике значення, щоб храм був не лише місцем зустрічі з Богом, а й місцем зустрічі одного з одним»

У Херсоні я провела кілька тижнів, і якщо порівнювати, скажімо, з Києвом, тут зовсім інший рівень небезпеки. Адже в місто, навіть у Таврійський район, долітають міни, снаряди, ворожа артилерія працює цілодобово, і це все без оголошення тривоги…

Так, до позицій ворога не так далеко — усього кілька кілометрів. І коли дивлюся на це все, у мене в голові виринають абсолютно парадоксальні враження: така небезпека панує, а люди не хочуть їхати звідси.

Особисто мене тут тримає одне — я не можу залишити людей, які живуть тут. Совість не дозволяє залишити їх напризволяще. Мені багато разів казали повертатися. Керівництво висувало навіть таку вимогу ще у 2023 році. Казали: то нічого, що монастир розвалять, після війни ми його відбудуємо.

Я тоді відповів: так, будівлю відбудуємо, а людські душі?! А люди, які є тут?!

Якось підійшла до мене старша жінка і каже: отче, я дякую, що ви залишилися з нами, бо, дивлячись на вас, ми маємо якусь надію. Ці слова я собі глибоко взяв до серця і сказав, що я не можу залишити цих людей.

Люди отримують у нас якусь розраду, психологічну підтримку. Можливо, їм і не так потрібна зараз гуманітарна допомога, хоча я дивуюся, як люди в Херсоні виживають, адже продукти такі дорогі, а роботи немає, практично нічого не працює. Це такий ще один феномен, який, скажімо, абсолютно незрозумілий іноземцям.

Люди просто потребують підтримки душпастиря. Те, що ти засмієшся до них, скажеш добре слово, що вони можуть посповідатися, очистити свою душу, прийняти святе причастя. А ще дуже важливо — люди можуть зустрітися і поспілкуватися на території церкви. Це також має велике значення.

І ті благодійні обіди, які ми робимо кожної неділі, — не йдеться саме про їжу. Для мене важливо дати людям можливість поспілкуватися. Адже вони спілкуються за обідом, діляться труднощами, радістю. Для мене має велике значення, щоб храм був не лише місцем молитви, місцем зустрічі з Богом, а й місцем зустрічі одного з одним.

Люди, які тут залишилися, стали набагато дружнішими. Я часто ходжу до людей в гості, і всі це кажуть. Люди теж ходять один до одного в гості, хоча ще недавно не зналися. Почали робити спільні заходи. Збираємо щось для військових…

Я сказав би, що біда зробила нас більш дружніми, більш чутливими один до одного. От у цьому Херсон змінився.

«Під час окупації намагався бути обережним у висловлюваннях. І людям радив так само робити»

Ви пережили окупацію. З того часу минуло трохи часу. Що для Вас означала окупація?

Під час окупації я добре розумів, що в будь-який момент можуть прийти і заарештувати. Тоді дуже багато було рейдів по будинках впливових людей, серед ночі приїжджали, виламували двері, одягали людині мішок на голову і відвозили в невідомому напрямку. Цих людей потім більше не бачили. Зараз ми знаємо, що їх забирали на підвали, робили різні допити.

І я очікував, що якоїсь ночі прийдуть по мене і ніхто не буде знати, де я. Це мене найбільше тривожило на самому початку і вганяло в трохи таку депресію.

Пізніше я змирився, що так може трапитися, махнув рукою і сказав: що буде, то буде.

Ба більше, усю окупацію я не замикав брами монастиря на ніч. Просто чекав, що приїдуть. І, думав, коли приїдуть, то хоч браму не поламають.

У той час намагався бути обережним у висловлюваннях, оскільки кожної неділі були нові «парафіяни» в церкві: приходили слухати, про що я говорю на проповіді. Так само вони слухали людей, які приходять до храму, про що вони говорять між собою. Тому намагався бути обережним і людям радив так само робити, бо добре розумів, що наражаємо на небезпеку не тільки себе, а й тих, хто поруч.

Тому ми менше говорили про політику, натомість більше про погоду, побутові справи. Я старався готувати такі більш катехитичні науки-проповіді.

Мені дуже допомогла тактика, яка діяла за Радянського Союзу, що можна було, що ні. Я зрозумів, що в Росії ця тактика існує ще до сьогодні. Українці народні пісні співали? Співали. У вишитих сорочках ходили? Ходили? Українські народні танці танцювали? Танцювали. Тоді чому ми не можемо робити це зараз (під час окупації. — Ред.)?! І тоді ми почали робити благодійні обіди. Людей почало приходити більше, різних. Співали українських народних пісень, танцювали тут, на подвір’ї. Ба більше, я робив дописи у Facebook, щоб окупанти бачили, що ми відкриті, нічого не приховуємо.

І знаєте, багато людей приходили, тільки щоб послухати українську пісню, і це давало їм натхнення жити далі. Я започаткував ці благодійні обіди, саме щоб люди могли отримати якусь відраду, щоб дати їм зрозуміти, що вони не самі в цьому всьому. Знаю таких людей, які з окупацією потрапили в таку депресію, що місяцями не виходили з хати. Вони боялися вийти з дому. І коли наважилися вийти — прийшли до нас, почули українську пісню. Тобто монастир тоді був таким куточком українства.

Щоправда, були такі, що дивувалися: мовляв, як ми можемо жити в окупації і співати? Цікаво, що зі самої окупаційної влади ніхто не запитав, чому ми це робимо.

Знаю, що до вас приходили співробітники ФСБ і неодноразово. То вони чим цікавилися?

Вони хотіли побачити мій інтелектуальний розвиток. Ставили дуже різні запитання, які між собою взагалі були не зв’язані. Спершу вони намагалися вияснити мої націоналістичні погляди, потім ставили запитання теологічні, намагаючись прояснити, чи я справді є священником, чи орієнтуюся в цьому всьому.

Далі вони намагалися вияснити, чи я націоналіст. Але я намагався дипломатично відповідати на їхні запитання. Вони були дуже здивовані тим, наскільки я спокійний.

Наприклад, таке питання: «Ми всє виходци с Совєцкого Союза, ми всє братья, да?». І все, чекає відповіді від мене. Я зрозумів, що питання провокативне і від відповіді на нього залежатиме вся наша подальша розмова.

Пригадую, коли вони були вже на підході, я закрив був очі і попросив у Бога: Боже, дай мені мудрості, що я їм маю відповідати. Я собі одразу пригадав, як наші старші священники казали таку цікаву річ: якщо до тебе прийде мудра людина і захоче з тобою вести дискусію, захоче давати тобі якісь аргументи, ти з цією людиною будеш погоджуватися, якщо її аргументи будуть достатніми, але якщо до тебе приходить дурак і хоче з тобою сперечатися, то погоджуйся з ним зразу.

Це мені одразу пригадалося, і я дав тому відповідь одразу: «Да, я тоже оканчівал совєтскую школу, нас так учілі, я с вамі согласєн”. І його абсолютно задовільнила така відповідь.

«Бог бачить у своєму провидінні все наперед»

Уже кілька тижнів спостерігаю за Херсоном як містом, за життям у ньому і до кінця не можу скласти думку. Він для мене перетворюється на місто руїн і бродячих собак… Нещодавно був момент посеред ночі, коли водночас вила сирена, працювала артилерія і багатоголосим хором вили собаки з різних куточків…

Колись ми таке бачили по телевізору у фільмах жахів, коли в закинутих містах виють бродячі собаки.

Я ось їхав у центральну частину міста до братів-римо-католиків у Корабельний район. Це майже біля самого Дніпра. Так, вони досі там служать. Ще коли їхати до Центрального ринку, то якісь люди трапляються на шляху, а вже за Центральним ринком порожні вулиці, якими вітер гонить листя, і в мене враження, що це місто-привид.

У Херсоні тільки в одному районі зараз є якесь життя. А решта — це розвалені будинки, між якими вітер ганяє листя і сміття. Це така досить жахлива картина.

Відомо, що колись через великий вплив Московського патріархату на місцеву владу вам у Херсоні не хотіли виділити ділянку під храм. Врешті виділили на сміттєзвалищі, а зараз ваш монастир є таким форпостом для мешканців Херсона. Чи не вбачаєте в цьому певну іронію?

Можливо. Бог бачить у своєму провидінні все наперед. Для нього завтрашній день — як сьогодні. Можливо, нам хотіли перешкодити, але все вийшло навпаки. І зараз, як виявилося, це найкраще місце у Херсоні, хоча і сюди долітають міни та снаряди. От одразу за нами поле встелено мінами…

Офіційно від нашої церкви тільки ми залишися в Херсоні. Ми ще обслуговуємо навколишні села, де залишилися греко-католицькі парафії. Це є Музиківка, Чорнобаївка, Сонячне і Федорівка.

Сама подорож до цих сіл дуже небезпечна через дрони, і вони часто полюють саме на авто. Якщо хтось з наших отців виїжджає на ці села, то, чесно сказати, я переживаю як настоятель. Але і залишити цих людей не можемо, бо в селах є дуже багато людей, дітей, молоді, які потребують нашої підтримки.

Від авторки. Питання бродячих собак — ще один біль херсонців, які залишилися, адже кількість бездомних тварин усе зростає, їх уже просто неймовірна кількість. Вони чатують на людей з їжею на кожному розі. Коли йшла з інтерв’ю з блокнотом, то місцеві жителі, які годували котів і собак на вулиці, чомусь сприйняли, що я представниця влади і буквально накинулися з обуренням, чому місцева влада нічого не вирішує з бродячими собаками, адже люди самі не мають, що їсти, але вимушені годувати ці зграї тварин, щоб вони їх не почали їсти, в буквальному сенсі, на вулицях.

Оксана Климончук