“Бути світлом для світу”: о. Ігнатій Москалюк, ЧСВВ про місію монашества на півдні України

3 жовтня 2024 року, владика Михаїл Бубній призначив о. Ігнатія Москалюка, ЧСВВ, настоятеля парафії і монастиря Святого Володимира в Херсоні новим синкелом у справах монашества Одеського екзархату. До цього часу синкелом від 5 листопада 2020 року був о. Йосиф Монтес, ВС, який здійснював душпастирське служіння на парафії Покрову Пресвятої Богородиці в м. Скадовськ, Херсонської області.

Отець Ігнатій продовжуватиме справу свого попередника взявши на себе відповідальність за подальший розвиток монашого життя в екзархаті.

У нашому інтерв’ю ми поговоримо про його перші враження від призначення, про виклики, з якими стикається монашество на півдні України, та про його бачення майбутнього чернечого життя в причорноморському регіоні.

Отче Ігнатій, які Ваші перші враження від призначення на уряд синкела у справах монашества  Одеського екзархату?

Згідно з Кодексом Канонів Східних Церков, зокрема каноном 246, синкел є помічником єпископа в управлінні єпархією у певній ділянці, визначеній єпископом. Перед моїм призначенням синкелом у справах монашества, я отримав телефонний дзвінок від владики Михаїла Бубнія. Він висловив свій намір призначити мене на цей уряд та запитав про мою згоду. Оскільки я усвідомлював відповідальність цього служіння, я висловив владиці певні сумніви щодо того, чи зможу я виправдати його довіру, але якщо це Божа воля і якщо владика вважає, що я здатний виконати це завдання, то я готовий послужити Церкві. Згодом, за погодженням протоігумена Василіянського Чину Святого Йосафата о. Йосифа Кральки, ЧСВВ, владика Михаїл Бубній видав Декрет про моє призначення.

Як Ви бачите розвиток чернечого життя в Одеському екзархаті? Які основні виклики стоять перед монашеством на півдні України сьогодні, і як Ви плануєте на них відповідати?

Якщо поглянути на монастирі які є в Одеському екзархаті, станом на сьогодні це п’ять спільнот, одна чоловіча і чотири жіночі і кожний виконує різні функції, відповідно до своєї харизми в Одеському екзархаті нести свою місію. На півдні України є певні виклики, особливості, зокрема через те, що тут місійна станиця.

Після розпаду радянського союзу, в якому пропагувався атеїзм, ми можемо спостерігати явище, коли люди не є воцерковленими. Часто можна почути, як людина говорить: «Ми охрещені, але не належимо до жодної конфесії». Такі відповіді на півдні України трапляються дуже часто. І ми, монахи, розуміємо, що повинні бути світлом для цього світу, показати прикладом свого власного життя, служіння, доброту і милість Бога. Перший виклик для монашества на цих землях – це бути добрим прикладом, прикладом доброго християнського життя.

Чи є у Вас пріоритетні напрямки діяльності, на яких Ви плануєте зосередити свою увагу?

Перша справа, яку я хотів би зробити в екзархаті як синкел у справах монашества, — це відвідати всі монастирі, поспілкуватися з чернецтвом, вислухати їхні пропозиції щодо бачення служіння монахів на півдні України. Також хочу дізнатися про потреби, які є в монастирів у тій чи іншій місцевості. Я б також запропонував частіші зустрічі для монахів. Це могли б бути не лише традиційні щорічні зустрічі в День богопосвячених осіб на свято Стрітення, а й інші регулярні заходи. Такі зустрічі дозволили б нам ділитися досвідом духовного життя, збагачувати одне одного прикладом служіння та підтримувати єдність.

Як Ви бачите роль чернецтва в житті екзархату і Церкви загалом?

Роль чернецтва в Христовій Церкві є особливою. Ми покликані бути свідками святості в Церкві. Хоча святість — це широке поняття, і кожна людина йде своїм особистим шляхом до неї, приклад життя інших може показати, як її досягти. Святість не означає, що людина ніколи не грішить чи не помиляється. Святий — це той, хто визнає свої упадки, одразу після них підводиться, просить у Бога благодаті й, у співпраці з нею, продовжує виконувати свою місію в цьому світі.

Святими можуть бути не лише монахи, але й батьки, діти, студенти — люди, чиї імена, можливо, не вписані в церковні календарі. Як апостол Павло звертався до святих у Коринті, Галатії та Филипах, так само можемо сказати, що кожен, хто живе Божим Духом, старається бути добрим прикладом, проявляє доброту й дивиться на світ очима Бога, перебуває на шляху до святості. У монастирі ми покликані бути світлом і дороговказом для тих, хто прямує до Бога.

Які ініціативи плануєте впроваджувати для підтримки та заохочення покликань до монашого життя?

Я вже здійснив візитації до кількох монастирів і мав розмови з сестрами про покликання до монашого життя. Вони зазначали, що одружені священники дуже рідко згадують у своїх проповідях про покликання до монашества. Лише зрідка можна почути, щоб священник заохочував молодих хлопців і дівчат до спільного монашого життя. Священники іноді радять хлопцям вступати до семінарії та одружуватися, а дівчатам — ставати дружинами священників, майбутніми їмостями, замість того, щоб обирати монашество.

Тобто, ми можемо бачити, що існує нерозуміння серед одружених священників щодо харизми монастиря та монашого покликання. І часто буває, що батьки також не розуміють цього покликання та відмовляють своїх дітей від нього. Багато людей мають помилкове уявлення, що до монастиря йдуть ті, хто не зміг досягти чогось у житті, хто пережив якусь психологічну чи фізичну травму і через це шукає заспокоєння в монашестві. Однак, це абсолютно неправильне сприйняття монашого покликання.

Хочу одразу сказати: якщо людина, яка вступає до монастиря, не здатна до подружнього життя, не може створити сім’ю, бути добрим батьком чи матір’ю, господарем чи господинею, то така особа не є готовою до монашого життя. Власне, якщо ти можеш бути прекрасним керівником, бізнесменом, науковцем, маєш здібності до багатьох інших наук, міг би бути добрим батьком чи доброю матір’ю, це означає, що ти потенційно можеш бути добрим монахом, добрим священиком чи доброю сестрою монахинею.

Чи можете поділитися особистим досвідом монашого життя, як він впливатиме на Вашу діяльність у новому служінні?

Мій власний досвід монашого життя показав мені, як важливо передавати духовну спадщину наступним поколінням. Хоча він здається є не таким уже й великим, цього року я святкував ювілей 30 років богопосвяченого життя.

Пам’ятаю 15 квітня 1994 року, коли я переступив поріг Крехівського монастиря, де знаходиться новіціат Отців-Василіян. Тоді, після радянського союзу, монастир був у руїнах, але я побачив, як молоді хлопці своїми руками відновлюють зруйновану обитель. Вступивши в їхні ряди, я також став частиною цього процесу і сам своїми руками сприяв відновленню монастиря. Це був мій перший монаший досвід.

Хто справив на Вас найбільше враження в монастирі?

Тоді нас у монастирі було більше ніж 120 осіб. Лише уявіть, що потрібно приготувати обід і вечерю для 120 молодих хлопців — це справді вимагало великої жертовності. У нас був брат Тимотей, завідувач кухні і кухар, людина старшого віку, понад 70 років. Він був старшим монахом, який вступив до Василіанського Чину ще до війни, і коли монастирі відкрилися, брат Тимотей повернувся до Крехівського монастиря. Спостерігаючи за його жертовністю, відданим служінню братії, я бачив у ньому святу людину. Він завжди усміхався, був привітним, людина глибокого монашого духу.

Пригадую також брата Тимотея, як він сам виготовляв свічки старим способом, і пізніше передав цей метод виготовлення воскових свічок мені, як молодшому брату. З якою любов’ю він це показував! Він був терплячий: коли щось не виходило, він не тільки терпеливо пояснював, а й приходив, дивився, допомагав. Я дуже вдячний йому за його приклад життя.

Так само інші старші брати Василіяни були людьми глибокої духовності, виховані, культурні. Пригадую також о. Мар’яна Чорнегу, ЧСВВ, нашого духівника і сповідника, якому теж було більше 70 років. Коли я був ще молодим хлопцем, мені було 19 років, і цей старший священник звертався до мене на “ви”. Це було дуже приємно, адже ніколи раніше ніхто так зі мною не розмовляв. Він казав: «Брате, чи не могли б ви мені послужити?» Це стало для мене справжнім відкриттям.

Пригадую також о. Йосафата Воротняка, ЧСВВ, який був заступником отця-магістра, вчителя новиків. Пам’ятаю його глибоку посмішку, коли ти підходив до нього. Він мав такі чисті, великі очі, і завжди посміхався. З повагою слухав тебе і з повагою відповідав. Отець Андрій Шагала, ЧСВВ, для молодих хлопців був справжнім батьком. Він кожного по батьківськи пригортав і розраджував.

Як Ви вважаєте, що дав Вам цей досвід зустрічі з тим поколінням монахів?

Я щасливий, що встиг зустріти це покоління давніх монахів. І до сьогодні, пригадуючи глибину їхнього життя, я зберігаю це в своєму серці. Я намагаюся їх наслідувати і передавати цей дух новому поколінню монахів у нашому монастирі. Адже, думаю, ці отці також вчилися від своїх попередників цієї глибокої духовності. Це передається з покоління в покоління.

Як Ваш досвід чернечого життя допомагатиме Вам у нових обов’язках?

Дуже важливо в житті не зберігати для себе, а ділитися духовною спадщиною, яку ми отримали від наших попередників. Це завдання кожного монаха, і моє завдання як синкела у справах монашества Одеського екзархату — передати те, що я отримав, наступним поколінням.

Розмовляв Микола Мудрик

Пресслужба Одеського екзархату