У вихованні дітей Богородиця була для мене найбільшим порятунком

У другу неділю місяця травня святкують День матері. З цієї нагоди ми поспілкувалися з багатодітною матір’ю, дружиною отця Юрія Кашуби, священника Одеського екзархату, пані Орисею Кашуба. Священича сім’я виховують семеро дітей, троє з який усиновлені. Як це бути багатодітною матір’ю, що передувало такому рішенню і як відбувається виховання – у нашому інтерв’ю.

Христос Воскрес!

Пані Орисю, Ви – матір семи дітей, дружина греко-католицького священника, який здійснює служіння на Півдні України в Одеському екзархаті. Чи можете щось розказати про себе? Де ви народилися, навчалися, як познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком? Як ви попали на південні терени?

Воістину Воскрес!

Можна сказати, що вся Україна, – це моя батьківщина. Народилася я на Херсонщині, потім проживала на Івано-Франківщині, звідки є родом моя мама. Також довший час я перебувала у Львові, де навчалася в медичному училищі, після чого повернулася до батьків у Полтаву на деякий час. Уже зараз я проживаю на Одещині в смт. Іванівка.

Здебільшого мої дитячі роки проходили в селі з бабусею, яка мене виховувала в християнському дусі, постійно водила до церкви на «маївки», молебні. На той час Церква ще була закрита, проте в нас вона діяла підпільно. На парафії були також сестри-монахині, які збирали малих дітей першого-другого класу і проводили для них катехизацію. Це виховання у Церкві наскільки вплинуло на моє життя, що мені хотілося б передати його і своїм дітям.

Знайомство з отцем Юрієм має довгу історію. Ми вперше зустрілися з моїм майбутнім чоловіком у церкві. Спершу, ми були друзями, і в тяжкі хвилини він завжди був мені підтримкою. Наші стосунки були побудовані на дружбі, а згодом ми і одружилися.

Разом з о. Юрієм ви виховуєте семеро дітей, четверо з яких кровні і троє адаптовані, тобто усиновлені. Як ви прийшли до рішення мати таку велику сім’ю? Це було вашою спільною мрією ще до одруження, чи таке бажання визріло вже під час подружнього життя? 

Це наше рішення визрівало у процесі, тобто після того, як ми одружилися. Я завжди думала про дітей і виховання, а отець, – про священство. Після того, як ми тільки переїхали до Іванівки, в нас виникали розмови про те, щоб взяти дітей-сиріт, про усиновлення, але це на початку були тільки думки. Лише згодом, коли ми уже прожили в Іванівці певний час і отець Юрій уже був священиком, я звернулася до нього: «Бачиш, отче, твоя мрія бути священиком уже здійснилася, а моя, – ще ні (щодо дітей)». (сміється – ред).

«ВИХОВНИЙ ПРОЦЕС ТАК І ПРАЦЮЄ: РОБИШ ВСЕ, ЩО МОЖЕШ І ВІРИШ, ЩО БОГ ПОКЕРУЄ»

Що стало причиною, що Ви наважилися всиновити дітей?

Коли я працювала медсестрою у школі в сусідньому селі, мене вразив її побут. Загалом, діти були з неблагополучних та бідних сімей і часто були голодні. Пригадую, коли ми приносили хліб і варення, яке вірні жертвували на парастасі. Важко було дивитися, як діти виривали кусочок хліба один в одного. На перший погляд було навіть страшно, адже якщо хтось ніколи такого не бачив, то не міг би й повірити, що така ситуація може існувати. Але, дякувати Богу, все налагодилося. Зараз я продовжую працювати в цій школі і там вже є налагоджене харчування, проте бідні сім’ї і надалі залишаються.

Історія усиновлення розпочалася зі школи, в якій я працювала. Одного разу, мій учень прийшов до нас додому і попросився жити. Він був покинутий батьками і проживав сам у закинутій хаті. Спершу, ми його відвідували, але одного дня він просто зник. Проте, взимку він прийшов до нас під хату. Тоді дуже лаяла собака, тому отець відкрив двері, вийшов, дивиться, а хлопчик питає його: «Чи можна з вами жити»? І так ми його взяли до себе. Проте, потім так сталося, що ми не встигли вчасно оформити документи для усиновлення і його забрала інша сім’я. Ми дуже болісно це пережили, адже ми його вже знали. Нам було дуже важко. Потім він телефонував нам і так ми спілкувалися.

Також згодом, з пологового будинку ми взяли Олежика, йому було тоді 3 місяці, скоро буде уже 10 років. Ми завжди говоримо йому правду, тому що дитина повинна знати свою історію, щоб потім їй не було боляче. Пригадую як ми уже мали Олежика, то нам зателефонували з дитячого будинку і запропонували двох діточок, Юлю і Миколку, і ми згодилися. Віддалися на Божу волю.

Також хочу сказати, що я збирала свідчення під час дослідження свого родоводу, і виявляється що в моїй родині було так, що моя бабуся в ранньому віці втратила батьків, як також і мій дідусь. Моя прабабуся теж швидко осиротіла. Мій батько був напівсирота. Думаю, що це все дуже пов’язано між собою.

Як відбувається виховання у вашій сім’ї? Чи отець Юрій допомагає Вам у цьому? Чи є розподіл обов’язків з отцем Юрієм?

Чіткого розподілу обов’язків у нас немає. Якщо я займаюся математикою, то тато займається англійською. Щодо кухні, то, звичайно, мій основний обов’язок, – готувати їжу, хоча отець часто мені у цьому допомагає. Буває так, що коли мене немає, то отець готує сам. Щодо самого процесу виховання дітей, то бесіди з ними (дітьми) проводить отець Юрій.

Якщо говорити про прийомних дітей, то, спершу, ми були не до кінця готові, адже, як часто буває, ти думаєш одне, уявляєш, а виходить геть інше. Я думаю, причина цієї неготовності полягала в тому, що ми ще не знали цих дітей, не знали їхніх особливостей. Тоді коли ти не підготовлений, – виникають різні додаткові труднощі. Моментами, ти до кінця не розумієш як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації. Практично, ми були залишені сам на сам. Що стало для нас певним порятунком та допомогло подолати ці труднощі, особливо на початках то це – Домашня Церква. Усією нашою родиною ми брали участь у сімейних реколекціях. Це для нас було щось надзвичайне.

Також часто нам траплялися волонтери або психологи, які надавали свою підтримку. Щодо усиновлених дітей, то хочу також зазначити, що з ними ти мусиш бути постійно в тонусі, не можна розслабитися. Спочатку я думала, що всіх би любила, але в процесі виховання цих дітей я пізнала себе такою, якою я є. Єдиним таким порятунком для мене була Богородиця. Я молилася: «Навчи мене любити, бо я ще не маю цього дару. Дай мені тієї любові». У вихованні дітей Богородиця була для мене найбільшим порятунком, лікувальним для моєї душі. Саме вона завжди мене підтримує і дає мені ту любов, яку я можу передавати дітям. В такі моменти бачиш, якою безмежною є Божа любов і як мало ми вміємо любити. На даний момент, прийомні діти з нами уже 8 років. Вже звиклося і ми сприймаємо їх за своїх, і переживаємо, можливо, ще більше як за кровних. Мені так здається, що наші діти отримали певний імунітет від народження, а ці дітки, в певному сенсі, є травмовані, тому дуже хочеться, щоб у них все склалося, хочеться забезпечити їхнє життя і навчити їх справлятися зі всіма труднощами, які можуть в ньому виникнути. Свої діти вміють знайти самі вихід з певних ситуацій, а ці дітки, – не завжди. Тому переживається за них завжди більше.

 «МОЯ МАМА МЕНЕ ВИХОВУВАЛА ТАКИМ ЧИНОМ, ЩОБ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ У МОЄМУ ЖИТТІ БУВ БОГ І УКРАЇНА»

Які цінності стараєтесь прищепити вашим дітям, щоб вони могли гідно жити у ХХІ столітті — столітті дуже технологічному, відкритому, глобалізованому?

Моя мама мене виховувала таким чином, щоб на першому місці у моєму житті був Бог і Україна. І я б теж хотіла, щоб саме так виховувалися мої діти. Прошу Бога, щоб з них «вийшли люди». Виховний процес так і працює: робиш все, що можеш і віриш, що Бог покерує. Дуже важливо починати день з молитви, тому ми стараємося, щоб зранку завжди була спільна молитва. Також вечором ми всі разом закінчуємо день молитвою. Велику роль тут також відіграють недільні богослужіння. В усьому цьому є дуже важливо навчати дітей молитися своїм власним прикладом. Також ми хочемо передати своїм дітям любов до Батьківщини та до традицій, а особливо зараз, коли, нажаль, є так багато людей, які не люблять Україну. Це дуже прикро, коли вони народилися тут і не люблять Україну. Це дуже боляче.

Як проходить звичайний день великої родини? Крім школи, чим діти ще займаються (гуртки, інші школи)? Які в них таланти?

Зранку молитва, після чого всі йдуть вчитися. Зі старшими займається отець Юрій, а з молодшими – вже я. Як є вільний час, то займаються хто чим. Хтось грається в різні ігри, інші грають на сопілці, знімають свої успіхи на відео і навіть викладають в інтернет. Коля, Олег та Соломійка ходять на сопілку, Марія – на фортепіано, Остап – на акордеон, а наша найстарша донька Юля ходила на танці.

Скільки років вашим дітям і як вони ладнають між собою? Чи існує ревність між дітьми?

Юля, найстарша, їй 17 років. Марійка має 15 років, Коля – 14 років, Остапу буде 13 років, Олежику – 10, Соломійка має 8 років і наймолодша, Єва, буде мати 3 рочки.

Знаєте, загалом ревності немає. Можливо, десь-колись були якісь моменти, але вкрай рідко. Я дивлюся, як трапляється в інших сім’ях. Буває, що десь посварилися чи хлопці почубилися, – то є діти. Вони собі домовляються, ладнають одні з одними. Буває інколи, що я когось насварю, а вони, як адвокати, захищають. Не знають ще що саме сталося, а вже захищають.

У кожній сім’ї є свої традиції, а які у вас?

В нас є така традиція, яку ми собі самі ввели. На день народження, коли є тост, то діти від найменшого до найстаршого говорять побажання. Я бачу, що їм це дуже подобається, особливо сам процес. Вони чекають, коли мають щось сказати, і ретельно готують свої побажання.

Що допомагає Вам йти вперед? За що найбільше переживаєте у вихованні дітей?

Я думаю, що в мене усе, як і в кожної мами: переживаєш за дітей, бо хочеш навчити їх, щоб були і до науки і до роботи. Так, як завжди казала моя мама: «Щоб час не марнували, і щоб щось знали». Мама хоче якнайбільше для дитини передати. В підлітковому віці є свої особливі труднощі, але кожна дитина, відповідно до свого віку, щось переживає.

Перші наші труднощі були, коли в нас появилися прийомні діти і наші кровні діти також переживали. А зараз все внормувалося. Я така є, що дуже за все переживаю: де вони будуть жити, навіть, в деякій мірі, хочеться забезпечити їхнє життя. Вірю, що Бог покерує. Мені хочеться навчити їх, щоб вони самі могли справлятися з власним життям. Вони часто думають, що постійно будуть жити з нами. Ми їм пояснюємо, що ми також жили зі своїми батьками, проте в певний момент ми пішли, щоб почати будувати своє життя. Не можуть жити усі разом.

Зараз ми долаємо певні труднощі, які несе з собою час карантину, і хочемо подякувати Богу, а також нашим парафіянам, які нас підтримують і ця підтримка відчувається. Ми дуже вдячні нашим парафіянам за те, що вони про нас не забувають.

Як дивляться люди смт. Іванівка на те, що у вас така велика сім’я? Чи запитують: «Нащо вам стільки дітей»? Як ви реагуєте?

Деякі люди говорять: “Для чого вам стільки дітей? Навіщо прийомні діти?”. Говорять, що усиновлені діти можуть створювати певні проблеми, але, мені здається, що інколи з рідними дітьми можуть бути навіть ще й більші проблеми. Я працюю в школі і бачу різних діток. Люди тепер часто не розуміють, говорять щось на кшталт: “Нащо ви то взяли, вам того треба було, без них би собі спокійно жили”. Таке боляче слухати. Хотілося б почути якісь слова підтримки, а то якраз навпаки. Особливо на початках такі фрази морально добивали. Але є й такі, які нам казали, що ми молодці, хоча й ми самі не дуже наважуємося себе характеризувати цим словом, адже спостерігаємо, що десь нам бракує певних знань, в деяких моментах – досвіду у вихованні дітей.

Що означає для вас бути матір’ю?

Мама завжди вміє сказати “Так”. Від народження, від моменту зачаття, коли дізнаємося що очікуємо дитину, і впродовж цілого життя. Які б труднощі не були на нашому шляху – мама вміє завжди казати “Так”, як це робила Пресвята Богородиця. В наш час є важко почути голос Божий, а ще й сказати “Так” через певні страхи, що буде, а що нас чекає? Важливим є віднайти в собі сили і мужності Богові сказати “Так”, почути цей поклик. Часто ми його заглушуємо щоденними турботами, власними вподобаннями, планами.

Для мене бути матір’ю, – це не тільки народжувати дітей, це вміння стати матір’ю для тих, хто трапляється в тебе на шляху. Це материнство для мене поширюється також на мою працю, на моїх дітей, з якими я займаюся у школі. Тому, мені здається, що можна бути матір’ю і водночас не мати ні однієї дитини, навіть не народжувати дітей, як свята Тереза, яка сама не народжувала дітей, але стала матір’ю для всіх.

В мене був випадок, коли я проходила практику в медичному училищі та доглядала за однією дівчинкою. Її не було кому доглянути і вона попросила мене. В цієї дитини була важка операція на кишечник, після якої, десь через тиждень мого за нею доглядання, вона мене назвала мамою. Я тоді ще сама була молодою і це для мене стало таким свідченням того, що можна бути матір’ю навіть не народжуючи дітей. Головне, – бути відкритому. Мені здається, що бути матір’ю, – це щось більше, як народжувати дітей.

Зараз, загалом, наша Україна має дуже велику потребу, щоб діточок усиновлювати у духовному значенні. Ці дітки, які закінчують інтернати, потім також будуть створювати свої родини, і часто це завдання буде зовсім не простим для них, адже вони до кінця не змогли відчути на собі цієї турботи з боку рідних. Ці діти так потребують опіки,  щоб з ним просто поговорили, щоб вони змогли відчути себе людьми, бо інколи ми ставимося до них,  як до людей “другого сорту”. Але фактично, якщо так глянути і детально розібратися, то ніхто з них не винен, що так склалося їхнє життя. Навіть, якщо є якісь певні зловживання алкоголем з боку цих дітей, то все це тільки через те, що їхні душі є дуже сильно зранені. Ми маємо необхідність дивитися на ту Божу любов і через її призму входити у стосунки з цими дітьми, щоб зрозуміти їх, полюбити, і дати їм можливість прийняти нас як батьків.

Цієї неділі ми святкуємо день матері. Побажайте щось від себе всім матерям і майбутнім також.

Напевне, як і кожна мама, я бажаю, щоб діти всіх матерів були щасливі. Що для матері є щастям? Це щастя і здоров’я їхніх дітей. Хочу побажати матерям наших воїнів, щоб всі їхні діти повернулися живими додому.

Дякую за розмову!

Розмовляв Микола Мудрик

Пресслужба Одеського екзархату