«Я полюбила не майбутнього отця Володимира, а свого Володю»: про життя сім’ї священника

27 серпня о. Володимир Троцишин, настоятель храму святого Миколая Чудотворця УГКЦ в Одесі та його дружина Дарина — авторка блогу «Щоденник їмості», стали гостями програми «Формула сім’ї» на Radio M. Вони розповіли про своє знайомство, стосунки на відстані, батьківство, виклики священничої родини й роль церковної спільноти в час війни. Пропонуємо вам текстову версію цього інтерв’ю.

Ведуча: Люди звикли бачити священника у храмі, під час богослужіння чи проповіді. Але що відбувається, коли двері храму зачиняються? Чи залишається священник священником також у сім’ї? Що відбувається за лаштунками священничої родини? Про це сьогодні говоримо з отцем Володимиром Троцишиним і його дружиною Дариною. Вітаю вас!

о. Володимир і Дарина: Вітаємо! Доброго вечора!

Ведуча: Передусім дуже дякую, що ви до нас дісталися. Ви спеціально приїхали з Одеси, яка сьогодні, на жаль, так само потерпає від обстрілів, як і Київ. І приїхали не самі, а з дітьми. Для наших слухачів це робить вашу присутність в ефірі ще ціннішою.

Дарина: Насправді всі вже звикли бачити нас із дітьми — ми майже завжди разом із ними. Живемо далеко від наших рідних, тому не маємо можливості залишити дітей із кимось із родини. Це вже частина нашого служіння і нашого способу життя.

Ведуча: Познайоммося ближче. Для тих, хто слухає нас на FM-хвилях і не бачить студії, скажу: переді мною молода, стильна й відкрита пара. Розкажіть про себе, вашу Церкву і родину.

о. Володимир: Мене звати отець Володимир Троцишин, мені 28 років. Я священник Української Греко-Католицької Церкви Одеського екзархату, служу в Одесі, хоча сам родом із Львівщини. Якби десять років тому мене запитали, чи бачу себе на півдні або сході України, я ніколи не сказав би, що хочу туди йти. Але Бог так повів моє життя, як я сам ніколи не зміг би його скласти.

о. Володимир: Господь провів мене через монастир, де я формувався, а потім — через навчання в Київській семінарії. Так Він допровадив мене на південь України, щоб я міг служити людям, які цього потребують. Коли я ще вирішував, до якої семінарії вступати, поїхав до священника, який походив із мого села, але служив у Кропивницькому. Тоді я був на хрещенні чоловіка старшого віку, а наступного дня — на вінчанні іншої старшої пари. Саме тоді подумав, що на цих теренах бракує священників. Сказав собі: якщо вийду з монастиря, піду служити туди, де є найбільша потреба. Так Господь і покерував.

Ведуча: Мені, як людині з Одеси, дуже приємно це чути. Дарино, тепер слово вам.

Дарина: Мені 22 роки. Я дружина отця Володимира, родом із Херсонщини. На жаль, моє село нині перебуває в окупації. Зараз я у декретній відпустці й активно розвиваю блог «Щоденник їмості». Моє головне завдання на парафії та в служінні чоловіка — допомагати, але водночас не заважати.

Ведуча: Одразу невеликий словничок: що означає слово «їмость»?

Дарина: Їмость — це традиційне звертання до дружини греко-католицького священника.

Ведуча: Навколо релігійних родин існує багато стереотипів. Дехто вважає, що там жінок поневолюють, змушують народжувати дітей, що в таких сім’ях панує жорсткий патріархат і дівчат у дуже юному віці примушують виходити заміж. Що ви на це скажете?

Дарина: У нашій родині, напевно, все навпаки. Якщо вже жартувати про диктатора в сім’ї, то це, скоріше, я.

Знайомство і стосунки на відстані

Ведуча: Як почалася ваша історія? Скільки в ній було романтики? І як узагалі будуються стосунки в церковному середовищі? Люди іноді думають, що Церква — це лише про обмеження: не можна триматися за руки, цілуватися чи ходити на звичайні побачення.

Дарина: Ми познайомилися 2019 року. Отець Володимир тоді був семінаристом першого курсу і приїхав до нашої парафії перед Різдвом. Саме тому я дуже люблю Різдво — воно нагадує про початок нашої історії. Це було 5 січня. Увечері мені зателефонував наш парох, отець Дмитро Онуфрик, і попросив прийти допомогти прибрати й підготувати храм до свята.

Дарина: Церква була за п’ять хвилин від мого дому. Коли я прибігла, побачила двох незнайомих чоловіків, які вішали гірлянди. Подумала, що це отець і хтось із наших хлопців. Привіталася: «Слава Ісусу Христу!» — і за відповіддю зрозуміла, що голоси незнайомі. Уже в храмі парох пояснив, що до нас приїхали двоє нових семінаристів. Так ми й познайомилися та почали спілкуватися.

Дарина: Спочатку це було непросто: Володимир навчався в Києві, а я жила на Херсонщині. Ми багато переписувалися і ще не могли говорити про романтичні стосунки. Згодом зрозуміли, що не можемо одне без одного. Від самого початку домовилися: не хочемо просто зустрічатися певний час без мети. Для нас це був обдуманий і відповідальний крок із наміром у майбутньому створити сім’ю. Нині ми одружені вже три роки.

о. Володимир: Стосунки на відстані мають свою особливість. Зазвичай хочеться бачитися щодня або хоча б раз на тиждень. У семінарії я мав можливість поїхати додому приблизно раз на місяць — на вихідні. Треба було обирати: їхати на Львівщину до своєї сім’ї чи на Херсонщину до Дарини. Мого батька на той час уже не було, вдома залишалися троє молодших братів, і особливо восени чи навесні хотілося допомогти рідним. Тому інколи ми з Дариною не бачилися по три-чотири місяці.

о. Володимир: Зате кожна зустріч ставала надзвичайно цінною. Ми не витрачали цей час намарно, а прагнули справді побути разом. Соціальні мережі й відеозв’язок допомагають спілкуватися, але екран не передає тих емоцій, які відчуваєш, коли перебуваєш поруч із людиною.

Дарина: На початку отець був дуже романтичним.

Ведуча: А зараз?

Дарина: Історія про це замовчує. Але насправді він завжди знаходив спосіб зробити мені приємне. У семінариста не було великих фінансових можливостей, однак я дуже цінувала одну троянду і шоколадне яйце, які він передавав через мою подругу. Турбота важила більше за ціну подарунка.

Дарина: Одного разу на День святого Валентина я була в Бериславі, де навчалася в медичному коледжі. Уже пізно ввечері подруга зателефонувала і сказала, що для мене щось передали. Виходжу — а там великий м’який ведмедик. Це було неймовірно приємно: навіть попри відстань я відчувала його турботу.

Дарина: Найдовше ми не бачилися чотири місяці — коли наше село опинилося в окупації. Три місяці я прожила там майже без зв’язку. Це був найважчий період: мій тато перебував на війні, молодший брат — у Запоріжжі, яке постійно обстрілювали, ми з мамою були в окупації, а майбутній чоловік — у Києві, який теж зазнавав ударів. Коли зв’язок нарешті відновили, ми були неймовірно щасливі.

Ведуча: Скільки часу ви були у стосунках до одруження?

Дарина: Три роки.

Ведуча: Це добрий період, щоб пізнати одне одного, навіть на відстані. А що робила майбутня сім’я священника на побаченнях? Сиділа на відстані, читала Біблію і молилася?

Дарина: Були різні історії. Одне з побачень сталося дуже спонтанно. Якось у суботу я була на ранковій Літургії. Після неї ми розмовляли біля храму, і раптом телефонує брат Володимир: «Усе, сьогодні їдеш до мене в Київ. Мене відпускають із семінарії, є можливість зустрітися. Я вже знайшов і купив тобі квиток».

Дарина: Я відповіла, що маю спершу поговорити з батьками, бо була ще зовсім юною. Телефоную мамі, а вона каже: «Він уже зі мною поговорив». Володимир усе продумав: як я доїду, коли він зустріне, як повернуся назад. Мені було дуже приємно усвідомлювати, що поруч є чоловік, на якого можна покластися. День ми почали з Літургії та молитви, а потім пішли в кіно.

Ведуча: То священники також дивляться фільми й ходять до кінотеатру?

Дарина: Звичайно. Ми обрали добрий фільм, хоча я вже не пам’ятаю, який саме. Зате добре пам’ятаю інший подарунок. У мене довго не було власної Біблії. Я походжу з невіруючої родини й жартую, що якби писала книжку, назвала б її «Як невіруюча стала дружиною священника». Я довго не могла вибрати переклад і видання. А Володимир помітив це й одного разу дорогою дістав із рюкзака Біблію та подарував мені. Було приємно не лише через сам подарунок, а тому, що він почув і зауважив мою потребу.

Рішення, відповідальність і повага

Ведуча: Для одних дівчат фраза «він усе вирішив» звучить як надійність, а інших може налякати: де в таких рішеннях моє місце? Як ви будуєте сім’ю? Чи залишається священник священником удома?

Дарина: У тій історії йшлося не про контроль, а про турботу й надійність. У сім’ї ми завжди ухвалюємо рішення разом. Часто останнє слово залишається за мною, бо отець мені довіряє. Для мене важливо знати: якщо виникне проблема, непередбачена ситуація чи форс-мажор, є людина, яка допоможе. Отець іноді жартує: «Ти на щось підпишешся, а я потім маю це розгрібати». А я відповідаю: «Але ж ти для того і є моїм чоловіком».

Ведуча: Отче Володимире, як ви зрозуміли, що Дарина — саме та людина? Адже християнський шлюб — один раз і на все життя.

о. Володимир: Так, один раз і на все життя. Тут немає можливості просто спробувати, а потім сказати: підходить мені людина чи ні. Ми покликані пізнавати одне одного разом із Богом. Господь провадить і підказує, а ми відчуваємо серцем, коли людина нам близька, коли поруч із нею добре і справді хочеться будувати стосунки. Можна спілкуватися з багатьма людьми, мати різні компанії, але не відчувати, що це твої люди. Господь так повів мене, що я зрозумів: Дарина — моя людина, з якою я готовий вирушити в цю життєву мандрівку.

Ведуча: Що ви порадили б молодим парам? У суспільстві популярна думка: перед шлюбом треба «нагулятися», усе спробувати й не поспішати брати на себе відповідальність.

о. Володимир: Передусім до всього треба ставитися з розумом. Можна так «нагулятися», що потім це зруйнує подальше життя. Як священник я зустрічаю старших людей, які хотіли б одружитися, але кажуть, що вже не можуть знайти свою людину. Водночас немає визначеного віку, коли всі обов’язково мають брати шлюб. Хтось зустрічає свою людину пізніше, а хтось — у 22 чи 25 років.

о. Володимир: Найважливіше — відчути, що ти готовий узяти відповідальність за себе й за людину, з якою хочеш пройти життя. Якщо людина не готова до відповідальності, вона завжди знайде виправдання: мовляв, іще не нагулялася. Ми часто складаємо власні плани, але Господь може перевернути їх і показати кращу дорогу. У сам момент змін ми нерідко бунтуємо, а згодом розуміємо: це був найкращий шлях. Тому універсального рецепта немає — є зрілість, відповідальність і довіра до Бога.

Ведуча: Що означає взяти відповідальність на практиці? Чи є у вашій сім’ї чітко розподілені ролі й обов’язки?

о. Володимир: Найперше — це взаємна підтримка. Без неї родина не встоїть. Коли не відчуваєш підтримки, може зникнути бажання щось робити. А коли знаєш, що поруч є люди, про яких хочеться піклуватися, природно народжується бажання працювати, забезпечувати родину, шукати розв’язання проблем і робити одне одному приємне.

Дарина: Я додала б повагу. Якщо ти не поважаєш кохану людину, не можна говорити про щось більше. Повага має залишатися навіть у моменти великого гніву. Треба пам’ятати, до кого ти звертаєшся: сказані в афекті слова людина може запам’ятати надовго. Вони здатні так поранити серце, що потім буде дуже складно все виправити.

Подружні кризи й батьківство

Ведуча: Ви молода сім’я — у шлюбі три роки. Але під час повномасштабної війни один рік іноді відчувається як десять. Чи переживали ви кризи?

Дарина: У нас, жартома кажучи, криза на кризі. Спершу була криза першого року подружнього життя. Потім — народження першої дитини, а згодом другої. Кожен етап мав свої обставини, труднощі й нюанси.

Дарина: Після народження першої дитини я переживала післяпологову депресію. Хоч би як ретельно готувалася до «ідеального материнства», якого насправді не існує, неможливо повністю передбачити реальність. Бувало настільки важко, що я думала на певний час поїхати. Особливо коли Одесу обстрілювали, мама телефонувала і кликала нас до себе. Але я розуміла, що чоловік не може просто залишити служіння.

Дарина: Навіть у хвилини гніву я пам’ятала: він мій чоловік. Я можу приготувати йому вечерю, підтримати емоційно, допомогти відпочити. Священник постійно залишається священником. Виклик для його дружини — не просто змиритися, а прийняти, що на першому місці в чоловіка стосунки з Богом, на другому — служіння, а вже далі — сім’я і діти.

Ведуча: Що допомогло вам вийти з цього періоду? І яка різниця у віці між дітьми?

Дарина: Між дітьми різниця приблизно рік і три місяці. Я не можу довго сидіти без справи — мені потрібно працювати, навчатися, розвиватися. Після народження першої дитини я почувалася дуже прив’язаною до дому. Тоді почала замислюватися над блогом і згодом створила «Щоденник їмості». Він потроху допоміг мені повернутися до активності. Потім було одне навчання, друге, ми виграли грант.

Дарина: Народження другої дитини теж стало викликом, але вже не лише через появу немовляти, а через потребу правильно познайомити й зблизити дітей. З часом усе владналося. Тепер у нас добрий період: і діти ладнають, і ми ладнаємо. Молодшому зараз рік і три місяці, старшому — два з половиною роки.

Чим відрізняється родина священника від будь-якої іншої родини

Ведуча: Із чого складається побут священничої сім’ї? Чим вона відрізняється від будь-якої іншої родини?

о. Володимир: Насамперед родина священника завжди перебуває під пильною увагою. Може здаватися, що люди бачать лише священника в храмі, а дружина стоїть серед інших парафіян. Насправді спостерігають за цілим подружжям. Особливо помічають поведінку дітей: від них очікують, що вони завжди будуть тихими, слухняними, вихованими й уважно молитимуться. Але діти залишаються дітьми. Не можна один раз сказати дитині тихо сидіти й очікувати, що вона завжди так робитиме.

о. Володимир: Другий виклик — послух. Звичайне подружжя може вирішити переїхати до Львова й оселитися там. Ми ж маємо послух перед владикою: він призначає священника на парафію, а родина приймає це рішення і переїздить туди, куди скеровує Церква — у село, місто чи іншу область. У цьому є певна подібність до родин військовослужбовців, які також не завжди знають, де житимуть завтра. Сьогодні ми в Одесі, але колись може з’явитися потреба служити в іншому місці.

Дарина: Це постійна невизначеність. Водночас вона вчить гнучкості й допомагає не прив’язуватися до місця. Попри всі обставини, Бог дав нам доброго владику, доброго пароха й гарні приклади священничих родин у деканаті. Відчуваємо, що Господь нас провадить.

Ведуча: Якою є роль дружини священника в парафії? Її головне завдання — опікуватися сім’єю чи вона також має церковні обов’язки?

Дарина: У кожній родині це по-різному. Я виросла на маленькій парафії, де було близько десяти людей, а половину громади становила сім’я священника. На такій парафії завжди багато роботи: катехизація, прибирання, організація подій. Робив той, хто міг і хотів. Я часто долучалася, бо відчувала, що Церква мене потребує.

Дарина: Нині ми служимо на великій і дуже самостійній парафії. Є активні парафіяни, сестри, які катехизують, люди, які організовують події та літні табори. Тому моя роль — підтримувати чоловіка й допомагати там, де справді є потреба, але не забирати на себе те, що добре роблять інші.

Ведуча: Пояснімо для слухачів: що таке катехизація?

Дарина: Це навчання у вірі — для дітей і дорослих. Воно може охоплювати заняття, зустрічі, різні заходи й табори.

Ведуча: Чимало людей в Україні сприймають церкву лише як місце, куди раз чи двічі на рік приходять посвятити паску. Ви ж говорите про постійне, щотижневе життя спільноти. Розкажіть про це докладніше.

о. Володимир: У нас є групи майже для всіх вікових категорій. Наймолодші — діти трьох-п’яти років. З ними не говорять про складні богословські речі: вони граються, виконують прості завдання і поступово відкривають для себе Бога. Це важливо, бо не кожна родина має достатньо знань або досвіду, щоб самостійно передати віру дітям.

о. Володимир: Далі є групи для старших дітей і молоді — аж до повноліття. Але й дорослих ми не залишаємо. Щонеділі відбуваються різні зустрічі; загалом на парафії діє близько тринадцяти груп: біблійний гурток, спільнота вівтарників та інші. Є також група для людей пенсійного віку, які формувалися в часи, коли про Бога не дозволяли говорити. Разом із ними ми вивчаємо навіть базові речі: як молитися, як підготуватися до Сповіді. Дехто ніколи раніше до неї не приступав.

о. Володимир: Катехизація — це не лише підручники. Передусім це ділення власним досвідом, переживаннями й пізнанням Бога. Люди вчаться одне від одного і разом шукають шлях віри.

Церква і людина під час війни

Ведуча: Війна триває, люди втомлюються, багато хто втрачає рідних. Чи відчуваєте ви сьогодні особливо гостру потребу в підтримці, яку людина може отримати саме в Церкві? Що Церква здатна дати в контексті війни?

о. Володимир: Найперше — бути поруч із людиною. Людина є соціальною істотою і потребує спільноти. Особливо гостро це відчувається зараз. Наприклад, чоловік жінки може бути на фронті, а вона залишається вдома сама: ходить на роботу, повертається — і знову опиняється в чотирьох стінах. У храмі вона входить у ширше середовище людей, які можуть її зрозуміти.

о. Володимир: Коли я прийшов на нашу парафію, відчув її як одну велику родину. Люди так щиро піклувалися одне про одного, що я поступово теж став частиною цієї спільноти. Для мене навіть кілька слів після богослужіння — привітатися, запитати про справи — є важливим досвідом підтримки.

о. Володимир: Церква дає можливість прийти туди, де людину почують. Не завжди йдеться про матеріальну допомогу. Часто бракує простого доброго слова: «Як твої справи? Як ти проживаєш цей час?» Іноді цього достатньо, щоб людина знову відчула сили жити й працювати наступні дні.

Дарина: Я додала б відчуття турботи, безпеки, тепла, щирості та прийняття. Людину мають приймати в будь-якому стані. Наша парафія — і загалом Українська Греко-Католицька Церква — відкрита не лише для тих, хто вже багато років ходить до храму. У нас не вимірюють християнство довжиною спідниці чи кольором хустки. Церква відкрита для всіх і кожного.

Ведуча: Якщо нас слухають одесити, запросіть їх до ваших храмів.

Дарина: Запрошуємо до парафії Вознесіння Господнього за адресою: проспект Князя Володимира Великого, 37. Також чекаємо у храмі Святого Миколая Чудотворця в селищі Ліски, провулок Хуторський Перший, 2. Якщо їхати вулицею Академіка Заболотного в напрямку «Рів’єри», серед поля видно наш гарний дерев’яний храм.

Ведуча: Цікаво, що останні хвилини ми говоримо про Церкву, але майже вся наша розмова — не про будівлю чи обряди, а про людей і спілкування.

о. Володимир: Церква — це не лише будівля. Це спільнота людей, які збираються разом, щоб молитися й зростати у вірі. Коли людина живе ізольовано, не відчуває підтримки й не має куди прийти, вона може втрачати сенс. У спільноті ми зростаємо разом і підтримуємо одне одного. Без людей церковна будівля не має сенсу, а люди можуть бути Церквою навіть без власного храму.

о. Володимир: Так починалася й історія УГКЦ в Одесі: спершу люди молилися у квартирі, потім — у підвальному приміщенні римо-католицького храму. Згодом з’явилася перша парафія, а сьогодні в самій Одесі їх уже чотири. Потроху наша Церква розвивається в місті.

Формула сім’ї

Ведуча: Наостанок звернімося до тих, хто лише думає про стосунки і шлюб, обережно вибирає майбутнього чоловіка чи дружину. На що варто дивитися? Якою є ваша формула сім’ї?

Дарина: Я дивилася на серце. Ніколи не мріяла бути дружиною священника. Чому нею стала? Тому що полюбила не брата Володимира і не майбутнього отця Володимира — я полюбила свого Володю. Полюбила його як людину, за ті добрі риси, які побачила в ньому. Для мене найважливішими були серце і щирість.

Ведуча: Мені дуже радісно чути це в нашому ефірі.

о. Володимир: Не шукайте вигоди у стосунках, бо справжньої вигоди там немає. Навіть якщо на початку здається, що щось можна отримати, згодом усе може обернутися інакше. Шукайте людину, з якою справді хочете разом іти життям. Моліться й просіть Бога, щоб Він послав таку людину.

о. Володимир: Є жарт: «Я за тебе молився — і мені пощастило, а ти не молилася — і маєш те, що маєш». Але за цим жартом є важлива думка: потрібен час, щоб пізнати себе й іншу людину, сформуватися і зрозуміти, чи готові ви разом вирушити у велику мандрівку, яка триває один раз і все життя.

Ведуча: Дуже дякую вам за цю розмову. І пам’ятаймо: любов ніколи не перестає.

о. Володимир і Дарина: Дякуємо за запрошення і теплу зустріч.

Підготувала Пресслужба Одеського екзархату