«Найсумніше — коли в храмі не чути дитячих голосів»: історія покликання отця Олександра Фанцуза з Одеси

Отець Олександр Фанцуз — колишній учитель фізичної культури та уродженець Одещини. Сьогодні він служить священником у храмі святого Архистратига Михаїла УГКЦ в Одесі, а також є капеланом у Військово-морському ліцеї імені віце-адмірала Володимира Безкоровайного. Його шлях до священства не був простим: випускник Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, відповідальний за душпастирство покликань до священичого і монашого стану в Одеському екзархаті, він упродовж шести років уникав свого особистого вибору й зовсім не розглядав для себе священство в неодруженому стані. Сьогодні, у час великої війни, він служить там, де потрібен найбільше, і керується твердим життєвим принципом: «Не зачаровуватися людьми — щоб потім не розчаровуватися».

Вранці 24 лютого 2022 року отець Олександр переглядав результати матчів Ліги чемпіонів, коли дізнався, що росія розпочала повномасштабний наступ на Україну з усіх боків. Саме того дня відбувалося вінчання однокурсника, на яке священник приїхав до Львова. Його просили залишитися, але він відмовився: «Якщо я тут залишуся, завтра мені буде соромно дивитися людям в очі. Я не можу кинути свою парафію, свою землю». Уже за кілька годин священник їхав поїздом назад, на Південь України.

Безлюдна Одеса зустріла його звуками сирен повітряної тривоги і вибухами, але рішення повернутися виявилося єдино правильним. Зараз отець Олександр зізнається, що саме тут, серед викликів великої війни, він відчув себе на своєму місці. Але щоб зрозуміти, звідки береться ця внутрішня впевненість, варто повернутися на роки назад — до самих витоків його непростого шляху віри.

Перші кроки у розпізнанні свого покликання

Народився майбутній священник на Одещині, у Комінтернівському районі, в селі Фонтанка. Коли йому було чотири роки, сім’я переїхала на Івано-Франківщину — у Городенківський район, в село Чортовець. Там відбулося те, що він вважає своїм першим духовним досвідом.

«На Івано-Франківщині я познайомився з традицією ходити до церкви. Молитися мене навчала моя бабуся — найулюбленіша для нас, онуків. Коли ми залишалися в неї, вона щовечора ставила нас на коліна: “Давайте молитися”. Так я й запам’ятав молитви — “Отче наш”, “Богородице Діво”, до Ангела Хоронителя. Щоправда, тоді хотілося, щоб це тривало якомога менше», — посміхається він і з приємністю пригадує свій перший досвід молитви.

«У 21 рік я усвідомлено зрозумів, що Бог є любов. Це сталося через сповідь.»

«У 2006 році я повернувся назад на Одещину — у той самий район, але в інше село: Сичавка, поблизу міста Південне. Почав ходити до греко-католицької церкви Пресвятої Трійці — до того я ходив до православної церкви. Уперше у 21 рік я усвідомлено зрозумів, що Бог є любов — це сталося через сповідь. Переосмислив важливість сповіді: якщо раніше сповідався раз на рік перед Великоднем, то в УГКЦ я почав сповідатися регулярно й брати активну участь у різних активностях нашої спільноти».

Учитель, який не хотів бути священником

До семінарії майбутній священник вступив, коли йому було 29 років. До того він кілька років працював учителем у школі. Покликання відчував ще з молодших класів — але боявся. Шість років він переконував Бога, що й так упорається: «В мене є освіта, є робота, мені лише залишилося одружитися. Однак Господь різними способами кликав мене».

Переломним моментом стала не якась містична подія, а цілком прагматична невдача: у 2014 році його просто не взяли до армії. Він тричі приходив до військомату, пройшов медогляд, але отримав відмову через те, що працював учителем. Саме тоді він пообіцяв собі: якщо й цього разу не візьмуть — піде до семінарії. Так і сталося.

«Дуже важливу роль в утвердженні мого покликання відіграв отець Василь Колодчин, настоятель нашої парафії. Одного разу, коли я йому допомагав перевдягатися на Божественній літургії, він тихо сказав мені: “Сашку, я щодня молюся про те, коли ти прийдеш і скажеш: отче, я готовий іти до семінарії”. Всередині мене була така боротьба. Я думав: “Звідки отець знає, що я хочу іти до семінарії?” І коли настала така криза, що мене не хотіли взяти в армію, я сказав: “Добре, Боже, іду до семінарії”».

Семінарія у Княжичах (2015–2021)

Київська Трьохсвятительська духовна семінарія у Княжичах вразила його з першого дня. «Моє перше знайомство з семінарією відбулося на вступних іспитах. Я не був на дні відкритих дверей, але приїхав одразу вступати. Перше, що мене вразило, — атмосфера. Вона була така домашня, братерська. Це не нагадувало ні навчальний заклад, ні щось адміністративне — більше схоже на родину», — з приємністю згадує той день отець Олександр.

«У перші місяці навчання було сильне відчуття дружби й підтримки від старших братів-семінаристів із 5–6 курсів. Вони ділилися досвідом, вводили нас у семінарійне життя й тепло прийняли у свою спільноту, за що їм щира подяка. Те саме стосується й зустрічей з отцями-викладачами: від них відчувалася справжня любов і підтримка. Вони, як досвідчені наставники, підказували, застерігали й навіть сварили — але все це було з любов’ю. Особливе місце займали й сестри, які працювали на кухні, — справжні неформальні духівниці. З ними можна було розділити все: і щиру розмову, і сміх, і сльози, а також завжди отримати мудру пораду».

На другому курсі отця Олександра спіткала важка внутрішня криза: він серйозно замислювався над тим, щоб залишити семінарію. Духівник невтомно повторював лише одне: «Молися. Молися». І отець Олександр молився — без натхнення, просто з послуху. Зрештою криза відступила.

«Найважче в переході від світського життя до духовного — це зміна ролей. До семінарії я кілька років працював учителем. І ось ти знову сідаєш за парту і, якщо чогось не знаєш, — мусиш запитувати. А всередині ж сидить переконання: вчитель повинен знати все! Переламати себе й уголос визнати: “Я не вмію, допоможіть мені” — тоді було неймовірно складно. Зараз із цим уже немає жодних проблем».

Зустріч із Блаженнішим Любомиром

Серед багатьох спогадів, які отець Олександр виніс із семінарійних стін, чи не найяскравішими залишаються відвідини Блаженнішого Любомира. Постать Патріарха вражала семінариста до глибини душі. «Поки інші намагалися навчати словами, Блаженніший промовляв самою своєю присутністю — власним прикладом, виваженою поставою та щирим свідченням. Про його виняткові чесноти говорили й сусіди, які знали Патріарха ближче за нас, студентів: вони часто згадували про його молитовний дух, глибоку покору та безмежну любов до людей».

«Мотивації — нуль. Все на дисципліні»

Цей досвід перегукувався з іншим важливим уроком, який молодий семінарист отримав від свого духівника на самому початку навчання. Наставник тоді дав йому пораду, що стала життєвим дороговказом: «Не зачаровуйся людьми, щоб не розчаровуватися». Сьогодні, озираючись на свій шлях, священник визнає, що це правило береже його серце й тепер. Він намагається не будувати ілюзій щодо оточуючих, розуміючи та приймаючи людську мінливість, притаманну кожній особі. У цьому мінливому світі для нього є лише одна незмінна точка опори. «Тільки Бог — постійний», — ділиться священник, наголошуючи, що саме ця істина тримає та скеровує його у щоденному духовному служінні.

Неодружений стан як свідомий вибір цілковитого служіння

Рішення стати безшлюбним священником для молодого семінариста не було випадковим — воно визріло з глибокого розуміння власного характеру та бажання служити іншим. Отець Олександр прагнув присвятити служінню Церкві всього себе, без залишку. Знаючи свою особливість повністю поглинатися справою, за яку береться, він усвідомлював: поєднувати два покликання не вдасться. На його думку, якби він створив сім’ю, неминуче страждала б або родина, або парафія, адже ділити серце навпіл він не вмів.

Потужним натхненням на цьому шляху стало знайомство з постаттю блаженного Єремії Ломницького. На третьому курсі семінарії семінарист Сашко (так його називають близькі) брав участь у конференції, присвяченій блаженному, де детально вивчав діяльність праведника у бурхливі міжвоєнні часи. Саме тоді в його думках зародилося палке бажання: «Оце і я хотів би так послужити своїй Церкві і своєму народу». Сьогодні священник із усмішкою згадує, що на першому курсі вважав безшлюбність останньою річчю, яку обере у житті. Проте додає, що «Бог, очевидно, має Своє почуття гумору».

Переломним моментом у виборі стану стала тривала тригодинна поїздка на Херсонщину разом із правлячим екзархом владикою Михаїлом Бубнієм. Дорогою туди й назад архієрей терпляче роз’яснював юнакові суть безшлюбного покликання, відверто ділився його труднощами та перевагами. Коли отець Олександр сказав: «Владико, страшно», — єпископ відповів словами, які назавжди закарбувалися в пам’яті: «Коли приймаєш рішення — завжди страшно, але коли воно прийняте остаточно — страх зникає».

Після цієї розмови майбутній священник пообіцяв владиці молитися в наміренні вибору стану цілий рік. Проте відповідь прийшла значно швидше. Уже за місяць він відчув дивовижне полегшення — ніби народився заново. З цим внутрішнім миром і цілковитою впевненістю після п’ятого курсу отець Олександр остаточно обрав шлях безшлюбного священства.

Шлях до Одеси

Історія душпастирського служіння молодого священника розпочалася з глибоко особистих дат. Владика Михаїл Бубній уділив дияконське рукоположення 12 липня 2020 року (за старим стилем), у день святих Петра і Павла, у місті Южному (сьогодні — Південне). Цей день став особливим не лише через духовне піднесення, а й через родинну пам’ять. «Цікаво, що це була десята річниця смерті мого тата», — згадує священник.

Згодом, 7 січня 2021 року (також за старим стилем), владика уділив йому Святу тайну Священства. Перед початком повноцінного душпастирського служіння на парафії на нього чекала практика: «Я мав півроку служити дияконом у семінарії, а півроку — священником. Отримав колосальний, неоціненний досвід поруч зі своїми наставниками-викладачами в Київській семінарії».

Під час навчання в семінарії майбутній душпастир не знав, де саме проляже його подальший шлях. Усе вирішив випадок, коли судовий вікарій і економ Одеського екзархату отець д-р Микола Слободян запросив його допомогти на своїй парафії святого Архистратига Михаїла в Одесі під час Великодніх свят. Тоді ж навколо почали ширитися чутки про його можливе призначення на цій парафії. «Багато хто казав: “Ти будеш служити на парафії Архистратига Михаїла в Одесі”. Я відповідав: “Не знаю, це вже владика вирішує, я піду, куди скажуть”».

«Коли я кажу, що втомився, її приклад мене мотивує».

Перше знайомство з майбутньою парафією виявилося справжнім випробуванням на міцність. Після священичих свячень отець д-р Микола Слободян запросив його на приміційну Божественну літургію у свято Собору Предтечі та Хрестителя Господнього Івана. Попри наявність координат, знайти потрібне місце в незнайомому районі Одеси для отця Олександра виявилося непросто. «Я дуже довго шукав церкву, був сильний мороз, і ніхто не знав, де ця парафія знаходиться. Прийшов промерзлий, опалення не було, навіть світло на той час ще не провели до кінця», — ділиться спогадами священник. — «З одного боку — дуже холодно, з другого — дуже страшно, особливо коли тримаєш святі дари задубілими руками».

Проте побутові труднощі та суворий мороз повністю компенсувалися щирістю місцевих парафіян і пароха. Попри те, що переважна більшість присутніх бачила нового священника вперше, його зустріли з неймовірною теплотою. «Мене здивувала кількість людей і те, як вони мене зустріли — як людину, яку вже давно знають, хоча 99% з них мене ніколи не бачили».

Офіційний початок душпастирського служіння на парафії УГКЦ в Одесі відбувся влітку — 4 липня 2021 року. Цей етап приніс багато домашнього затишку з боку громади, яка намагалася забезпечити нового душпастиря всім необхідним. «Мене дуже гарно прийняли — навіть спочатку приносили їжу: голубці і паляниці. Загалом наша парафія так приймає всіх», — з вдячністю підсумовує священник.

Описуючи своїх парафіян, отець Олександр з особливою теплотою відзначає їхню відданість справі. За його словами, кістяк спільноти складають молоді активні родини. «Наші парафіяни — переважно сім’ї середнього віку з двома і більше дітьми. Хтось працює, багато хто служить у війську — зокрема є військові медики, які їздять на передову, багато волонтерів. Парафіяни дуже зорганізовані, самовіддані, люблять свою Церкву».

Початок повномасштабного вторгнення і життя парафії

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну до храму прийшло чимало нових людей. Парафія стала рідною як для місцевих, так і для тих, хто був змушений покинути власні домівки через бойові дії. «Після початку повномасштабної війни до нас прийшло багато місцевих одеситів і переселенців. Вони тягнуться за тими, які вже мають сформовані традиції, і радо приймають та впроваджують їх у своє життя без зайвих застережень».

Служіння громади сьогодні не обмежується лише молитвою. Волонтерська діяльність стала невіддільною частиною існування парафії, тривала з року в рік. «Наша парафія живе волонтерством: збираємо кошти для військових, ліпимо вареники вже четвертий рік поспіль, збираємо великодні кошики».

Для отця Олександра присутність підростаючого покоління на богослужіннях має фундаментальне значення. Спільна молитва, в якій звучать голоси найменших парафіян, є для нього джерелом найбільшої пастирської радості. Водночас порожні лавки викликають глибокий біль, адже саме в дітях священник бачить майбутнє Церкви.

Найбільше священника радує, коли на літургії під час «Отче наш» усі разом читають молитву вголос — і діти разом з усіма. Найсумніше — коли священник обертається до парафіян і не бачить дітей. «Це для мене дуже прикро. Я радше хочу, щоб діти шуміли, ніж щоб їх не було».

Попри виснаження та виклики воєнного часу, душпастир знаходить сили для служіння, дивлячись на молодь та конкретні приклади жертовності серед своїх парафіян. Однією з таких постатей, що мотивують не опускати руки, стала багатодітна мати, чия невтомність вражає і надихає. «Найбільше мене надихають діти і молодь. Якщо казати про конкретну людину — наша катехитка пані Тетяна Гайда: має четверо дітей, все встигає і ніколи не скаржиться на втому. Коли я собі кажу, що втомився, її приклад мене мотивує».

«Я радше хочу, щоб діти шуміли, ніж щоб їх не було».

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я якраз їхав до Львова на вінчання до однокурсника. Прочитав, що росія напала з усіх боків. Мене просили не повертатися, але я сказав: “Якщо я тут лишуся, завтра мені буде соромно дивитися людям у вічі — я не можу кинути свою парафію, свою землю”».

«Багато парафіян виїхало за кордон. Хтось повернувся, хтось облаштував життя деінде. За них молимося, пам’ятаємо. Але на їхнє місце прийшли нові — місцеві та переселенці, які влилися у нашу спільноту, ведуть спів, є ревними в молитві».

Душпастирство покликань та капеланство

«Я відповідаю за душпастирство покликань до священичого і монашого стану в Одеському екзархаті. Це служіння зараз дуже непросте через постійну загрозу повітряних атак — важко щось організовувати, відчуваєш відповідальність за безпеку молодих людей. Але маємо онлайн-зустрічі, де разом молимося й спілкуємося, а хто в Одесі — приходять до нашої парафії», — розповідає священник.

«Цього року ми їздили на день відкритих дверей до Київської Трьохсвятительської духовної семінарії: вісім хлопців майже три дні могли відчути, як живуть семінаристи. Це душпастирство починає розвиватися. Важливо, що наш владика Михаїл Бубній виявляє щиру зацікавленість у розвитку душпастирства покликань до священичого та монашого життя, заохочує такі ініціативи й надає фінансову підтримку, що є надзвичайно цінним».

«Також я є військовим капеланом у Військово-морському ліцеї імені Володимира Безкоровайного в Одесі. Цей ліцей відомий тим, що у 2014 році вийшов із Севастополя: офіцери й викладачі, корінні кримчани, не зрадили присяги й не зрадили своїй країні. Ліцей є єдиним військово-морським ліцеєм в Україні. Ліцеїсти — вже сформовані особистості, свідомі, знають, чого хочуть, відважні, допитливі. Вони живуть за розпорядком, мають початкові військові звання, носять форму».

«Вони часто запитують: “Де Бог під час війни?”, “Чому Бог допустив цю війну?”, “Чому страждають невинні?” Це глибокі й конкретні запитання, які молодь ставить щиро та без страху перед авторитетами. Дехто спершу дивується, що з капеланом можна просто поспілкуватися, посидіти за чаєм без жодного офіціозу чи дистанції. А коли вони відкриваються, то виявляють глибину думки, розум та інтелект — і це надзвичайно цікаво».

За словами отця Олександра, найважливіше в капеланському служінні — бути поруч. Священник зазначає, що через різноманітні активності не завжди вдається реалізувати все заплановане. Однак навіть коротка розмова під час перерви, щире запитання «Як справи?» чи спільна гра у волейбол стають важливими моментами присутності та підтримки. І ліцеїсти на це щиро відгукуються.

Аналізуючи свій шлях та служіння в теперішніх непростих умовах, молодий душпастир підбиває підсумок своїх шести років священства. За його словами, цей час став для нього періодом глибокого внутрішнього гартування. Головне, що він відчуває зараз, — це те, як він щодня набирається неоціненного досвіду та знаходить у собі нову сміливість для підтримки інших у пошуку Бога і надії, що народжується навіть у найскладніші моменти людського життя.

Матеріал підготував Микола Мудрик

Пресслужба Одеського екзархату