Владика Михаїл Бубній: наше покликання як Церкви – співстраждати з людьми

В інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News очільник Одеського екзархату УГКЦ владика Михаїл Бубній розповів про духовну та гуманітарну підтримку людей, яку Церква в Україні продовжує надавати потребуючим попри те, що останнім часом зменшилася увага до потреб конкретних людей, які страждають від війни.

20 травня 2025 року – 1182-й день повномасштабної війни в Україні. Для багатьох українців цей відлік дуже болючий, бо, можливо, в один із цих днів хтось з них втратив рідну людину, хтось – здоров’я, хтось – дім, а хтось – все разом, і цього дня для цієї людини відлік часу немовби зупинився… Одночасно, кожен світанок породжує віру, що жертва багатьох є немарною і що скоро запанує справедливий і довготривалий мир. Болі та тривоги, сподівання і віра людей, що страждають від війни, – все це Церква в Україні переживає разом з ними, стараючись підтримувати як в духовній, так і в гуманітарній сферах. Про цю постійну підтримку ми говорили з владикою Михайлом Бубнієм, Екзархом Одеським, який нещодавно перебував у Римі з нагоди засідання Постійного синоду УГКЦ.

Змінюється сприйняття війни

Останніми місяцями велика увага західних медіа стосовно України зосереджена на дипломатичних зусиллях, спрямованих на завершення війни, та на різних аспектах міжнародної політики навколо цього питання. «Чим довше триває війна, тим більше змінюється вектор зовнішнього й внутрішнього сприйняття, – зауважив у цьому контексті владика Бубній. – На міжнародній арені ми зауважуємо, що війна переходить в радше політичний аспект, вже не гуманітарний, як було на початку війни, коли говорилося про гуманітарну кризу. Але ми сподіваємося, що політики зможуть все ж таки допомогти Україні завершити цю війну. Коли ж йдеться про внутрішнє середовище в Україні, то воно також змінюється. Ми всі очікуємо, коли ця війна завершиться і суспільство може з полегшенням зітхнути. Нам дуже важливо зберегти державу, зберегти якомога більше життів людських. На це зараз акцентується особливо. Україна втратила багато своїх хороших синів і дочок. Дуже багато постраждало мирного населення. Тому хочеться, щоб ця жахлива війна врешті мала своє закінчення».

Не забувати про конкретні потреби людей

Одеський Екзарх підкреслив, що Церква в Україні завжди стоїть по стороні суспільства. Насамперед, це проявляється в духовній підтримці: «Постійно триває молитва за завершення війни, за справедливий мир, молитва за те, щоби Господь допоміг нам вистояти в цій боротьбі. Але також молитва за тих, хто віддав своє життя за Україну. Ми ніколи не забудемо наших героїв, які полягли на полі бою для того, щоби зберегти Україну як державу, щоби зберегти наші сім’ї, нашу Батьківщину».

Наш співрозмовник додав, що окрім цього духовно-молитовного аспекту, Церква також дуже багато робить на гуманітарному полі. «Попри те, що світ втомився вже від цієї війни, – сказав він, – попри те, що дуже багато джерел допомги вже вичерпалося, ми, як Церква, неустанно стараємося все ж таки пригадувати, насамперед, про ці потреби людей, які продовжують терпіти, тому що війна не закінчилася. Ми, як Церква, намагаємося їм допомогти, і звертаємо на це увагу також міжнародної спільноти і наших благодійників». Владика Михаїл розповів про одну з гуманітарних ініціатив Одеського екзархату –притулок для осіб похилого віку, здебільшого ВПО, в селі Ракулове. Цей притулок почав діяти два роки тому, і з того часу через нього вже пройшла сімдесят одна особа. Деякі прибувають і потім знаходять собі інше місце перебування чи повертаються на вже деокуповані території. Тепер, за словами єпископа, в притулку перебуває двадцять три літні людини. «Це особи, які не мають куди повернутися, – зазначив він. – Їхнє майно втрачене, і вони не мають родини. Тому ці двадцять три особи – це як образ страждаючої України, яка перебуває зараз в дуже складній ситуації. Отже, є дуже багато потреб. Це тільки те, що ми як невеличкий екзархат змогли створити, щоб допомогти тим особам. Але скільки таких є в інших місцях України, де люди втратили все: майно, житло, хату – все надбання, яке вони мали, і залишилися на відкритому просторі. Якщо Церква їм не допоможе, якщо держава не зверне на них увагу, то це просто катастрофа для тих людей».

Співстраждати з людьми

Велика кількість людей в Україні переживає втрату рідних чи друзів. Хтось оплакує рідних, які загинули на фронті. Хтось очікує на новини про тих, які пропали безвісті, хтось чекає на людей, які потрапили в полон. Є такі, що мають родичів, які зазнали дуже великих поранень. «Як Церква допомагає людям, з одного боку, не впасти у відчай перед обличчям такої великої кількості болю, а з іншого, не втратити здатність співчувати?» – запитуємо у владики Михаїла. «Бачите, Церква завжди співчуває, – каже він, – навіть не говорячи вже про ті рани війни. Церква це інституція, яка співстраждає. І це було від початку, від нашого засновника Ісуса Христа. Ісус Христос – найкращий приклад співчуття до людини. Він співстраждав з людиною, терпів. А для чого це все робив? Для того, щоб її потім піднести на божественний рівень в Царстві Небесному. Отже, так само нашим покликанням як Церкви є співстраждати з людьми. Це одне з покликань Церкви».

Треба супроводжувати, бо залікувати рани може тільки Христос

Одеський Екзарх зазначив, що конкретним виявом співстраждання Української Греко-Католицької Церкви з людьми є програма “Зцілення ран війни”. «Ми свідомі того, що суспільство зранене психологічно, духовно через втрату рідних, через тривожність, через те, що невідомо, коли це все закінчиться, – сказав він. – І ми робимо все для того, щоби, по-перше, підготувати фахівців – психотерапевтів, психологів – серед духовних осіб і мирян, які беруть в цьому участь, та створити відповідні “Центри лікування ран війни”. І вже багато архиєпархій, єпархій мають такі центри. Благодійний фонд Карітас також має вишколених психологів, психотерапевтів, які допомагають. Але ніхто не замінить духовного супроводу людини в таких стражданнях: починаючи від втрати, від супроводу людей, які чекають звістки від зниклого безвісті родича, потім супровід, якщо виявиться, що родич загинув, чи то батько, чи то син, чи дочка, чи мати. Також Церква є завжди поруч тих осіб, починаючи від моменту похорону, потім також підтримка цих осіб після цього. Духовна підтримка, молитовна підтримка – це все наше покликання як Церкви, супроводжувати. Звісно, що ми свідомі того, що ми не залікуємо рани. Рани, яких людина зазнала в часі війни чи в часі втрати рідної особи, не можна залікувати. Її можна супроводжувати і полегшити її страждання. Але залікувати ці рани може тільки сам Христос, Який має ту силу, силу благодаті залікувати ці рани, які отримує людина в цих обставинах війни, в яких ми перебуваємо».

Про відданість і мужність священників Одеського екзархату

Як і всі мешканці України, духовенство УГКЦ, також переживає свої труднощі і травми, але їхнє покликання спонукає їх діяти. «Я би сказав, що ми, як духовні особи, єпископи, священники, монашество, ми просто мусимо триматися, – підкреслює владика Бубній. – Ми мусимо бути постійно підкріплені благодаттю Божою, тому що не можемо опускати рук, не можемо знеохочуватися чи впадати у відчай. Бо якщо ми, духовенство, впадемо у відчай, тоді вже, що говорити про наших вірних мирян».

«Апостоли сьогоднішнього часу», – так очільник Одеського екзархату УГКЦ з батьківською гордістю говорить про своїх священників, які в критичних обставинах «дуже активізувалися для того, щоби допомагати, підтримувати і супроводжувати людей». На початку повномасштабної війни частина Одеського екзарахату, розташована в Херсонській області, опинилася під окупацією. «Деякі священники залишилися в окупації, деякі мусіли втікати, вивозити свої родини, дітей, рятуючи своє життя, – розповідає ієрарх. – І коли нам в таких дуже складних обставинах довелося вирішувати, що ми будемо робити, ми навіть не мали часу думати. Кожен з нас відразу включився в діяльність для того, щоб допомогти постраждалим».

Владика Михаїл із захопленням говорить про креативність деяких священників його екзархату, яку вони проявляли для того, щоб не залишити напризволяще своїх вірних. Так, наприклад, отець Олександр Більський, парох з Берислава, який був змушений залишити окуповане містечко, на відстані організовував допомогу для своїх парафіян і дбав також про тих, які виїхали звідти. Єпископ згадав також про отця Ігора Макара, який отримав поранення внаслідок атаки російського дрона під час того, як їхав з однієї парафії на іншу. «І що ви думаєте? Після поранення і деякий час після операції трішки рана зажила, і він знову поїхав до своїх вірних служити, допомагати», – розповідає він. «Наші священники дуже креативні, і в часі війни я як єпископ ними горджуся, що вони відважні і що вони такі віддані своєму служінню, своєму покликанню», – наголосив владика Михайло.

Слова Папи як спонука надіятися

Засідання Постійного синоду УГКЦ в Римі збіглося з періодом конклаву. Ділячись думками про цей насичений період і про значення цих подій для України, Одеський екзарх зазначив: «Я би сказав, що це справді Боже провидіння, що покійний Папа Франциск проголосив цей Ювілейний рік Роком надії. Це справді є для нас, свого роду, можливо, такою іскоркою, яка втілює надію в краще майбутнє». Єпископ підкреслив, що Папа Франциск дуже багато зробив для України, і майже під час кожного свого публічного виступу згадував про Україну. «Ми молимося за його вічний спочинок, за Царство Небесне для нього, – сказав він, додаючи, що обрання нового Папи «природньо обнадіює нас». «Тим більше, що ми вже мали можливість почути його перші слова після молитви “Царице Неба” [ред. в неділю, 11 травня], – зауважив він, – і ми бачили, як він переживає не тільки за Україну, а за весь світ. Він переживає, щоби врешті настав мир у всіх країнах. Але він також підкреслив особливо Україну, що він є близький до України, що він знає, що робиться в Україні, що він просить тих, хто має вплив на вирішення тих питань: “Зупиніться! Нехай вже врешті настане мир”».

Владика Бубній додав, що новообраний Папа, обираючи імʼя Лев XIV, засвідчив майбутній напрямок свого служіння – продовження лінії Папи Лева XIII, який написав енцикліку Rerum Novarum, яка стала поворотним моментом в становленні сучасного соціального вчення Церкви. «Що найбільше зараз лежить Папі на серці, – підкреслив єпископ, – це соціальне становище у світі, яке дуже терпить через війни, через несправедливість, через інші невпорядковані явища. І ми, як єпископи, і духовенство, і вірний люд Божий в Україні, надіємося, що з цим Папою прийде той блаженний час миру, що ті перші слова Папи – і це слова воскреслого Христа “Мир нехай буде з усіма вами” – все це втілює велику надію на краще майбутнє і на справедливий, довготривалий мир, який запанує, дай Боже, в Україні і по всьому світі».

Світлана Духович – Ватикан