Слово владики Михаїла Бубнія до молільників під час молитви «Живої вервиці» в рамках ініціативи «Вервиця єднає»,виголошене 2 січня 2021 року Божого в Одесі

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри у Христі! Дорогі наші молільники! Сьогодні, як і кожного вечора, вервиця єднає нас у спільній молитві з різних куточків нашої планети в різних країнах. Щиро вітаю усіх Вас на початку цього Нового 2021 року. Нехай він буде роком особливого Божого благословення для кожного з Вас, для нашої Церкви і для України.

Сьогодні, в цій нашій спільній молитві до Богородиці, хочу просити Вас про одне особливе намірення – щоб ми помолилися за всіх монахів та монахинь нашої церкви, за всіх богопосвячених осіб, які вибираючи радикальний спосіб життя євангельськими радами, цілковито присвячують себе на служіння Богові, Церкві та ближньому. Слуга Божий Патріарх Йосиф Сліпий свого часу казав, що “сильне і вірне чернецтво є великим даром для Церкви й свого народу; але за нього однак треба дуже багато і ревно молитися та старанно дбати”.

Це правда, що богопосвяченні особи багато моляться,  і таким чином стають немовби охороною і джерелом Божого благословення для церкви і свого народу. Але вони також люди. Наражені на всілякі внутрішні та зовнішні небезпеки, тому потребують й нашої з вами молитовної підтримки.

Крізь століття монашество було взірцем і прикладом для усіх, хто хотів і бажав вести більш досконале християнське життя. Святий Василій Великий, один з перших основоположників монашого життя сказав, що чернець не є якимось особливим членом Церкви, він є просто досконалий християнин, який прагне бездоганно та вповні виконати заповіді любові до Бога і до ближнього. Виконуючи сумлінно ці заповіді любові, богопосвячена особа тоді широко відкриває двері свого серця на діяння Святого Духа, який в подальшому надихає таку особу аж до героїчних вчинків любові Бога і ближнього. Така особа готова тоді до відданого служіння, до такої міри, що може повторити за святим апостолом Павлом: «Живу вже не я, а живе в мені Христос»! Христос, який прийшов не для того, щоби Йому служили, але щоби послужити і життя своє віддати за багатьох. Наш Блаженніший Святослав на одній із зустрічей з монашеством висловився наступним чином: «Монашество УГКЦ є добрим деревом, яке приносить щедрі плоди для служіння Богові та ближньому».

І справді, у важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVІ-ХVII ст., слова Ісусової молитви «Отче Святий! Заради імени Твого бережи їх щоб вони були одно…», для молодого юнака Йосафата Кунцевича стають заповіддю любові, за яку він готовий померти мученицькою смертю. Ця заповідь лунатиме й у серці Праведного Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя за збереження єдності УГКЦ із Вселенською Церквою, а також прикладатиме багато зусиль для плекання єдності серед самого українського народу. Будучи главою церкви, праведний Митрополит Андрей Шептицький приділяв дуже велику увагу розвитку монашества в Галичині, не тільки тому, що він сам був монахом, але перш за все тому, що глибоко усвідомлював собі велику роль чернецтва в житті та діяльності Христової Церкви. Він, як той мудрець і добрий батько, сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, опікується і всіляко сприяє жіночим монашим спільнотам сестер василянок, сестер-служебниць і сестер святого Йосифа; благословить заснування нових монаших спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер Пресвятої Родини, сестер Йосафаток, сестер Милосердя Святого Вінкентія, сестер Студиток і сестер Мироносиць.

Два роки перед тим, як в 1946 році комуністична влада ліквідує нашу Церкву, помирає Митрополит Андрей. Але ж яке велике військо богопосвячених осіб він по собі залишив? Відважно, сміливо і з вірою вони вступають у страшні та довгі часи переслідування нашої Церкви. Не зраджують, не бояться ні допитів, ні концентраційних таборів ні страшних сибірських морозів. Як наслідок, ми тепер маємо 26 українських новомучеників, проголошених в 2001 році; маємо надійних заступників в небі, які можливо і випросили у Бога цю довгоочікувану свободу для свого народу і Церкви. А ті, яких оминула мученицька смерть, дали живе свідоцтво віри, витривалості і посвяти в часах підпілля, а опісля, активно взялися до розбудови нашої Церкви. Годі навіть перерахувати всі ці сфери церковної та суспільної діяльності, в яких працюють богопосвячені особи: – починаючи від проповідування Слова Божого, катехизації, евангелізації, наукової діяльнсті, через сферу охорони здоровя, різні види капеланства і закінчуючи дитячими садочками, сиротинцями і будинками для людей похилого віку.

Богопосвячені особи у Церкві Христовій, це даруйте що так скажу, неначе батальон швидкого реагування. Це особи, які живуть за євангельськими радами і складають обіти убожества, чистоти і послуху. Завдяки цим обітницям вони, (на взір військовослужбовців що склали присягу), завжди напоготові, духовно послужити Церкві і своєму народові. Як тільки почалися масові міграції з України, монахи і монахині одні з перших вирушили на поселення, щоб духовно заопікуватися і морально підтримати своїх співвітчизників у далеких степах Канади, Америки, Бразилії та Аргентини. До сьогодні вони там ведуть активну працю, плекаючи духовні та культурні цінності свого народу. Як тільки почалася в 2014 році війна на Сході України, ієромонахи одні з перших поїхали на передову, щоб своєю молитвою захистити від ворожої кулі і напасти наших військових та українську землю; а в кожному монастирі в той час неустанно ченці та черниці заносили до Бога свої молитви з прохання про захист України.

Отці Церкви кажуть, що молитва – це дихання душі. А наш Блаженніший Святослав в тому контексті називає «Монашество – легенями Церкви, які дихають всюди Духом Святим, і без яких ми не зможемо ні жити, ні рухатися вперед».

Щоб наша Церква була живою і могла рухатися вперед, помолімся сьогодні до Богородиці, Матері Церкви, за дар богопосвячених осіб, за добрі та численні монаші покликання і за те, щоб наше чернецтво було сильне та завжди вірне Богові, Церкві і своєму народові.