Вагончик 9х3, шість кухарок і близько 150 потребуючих. Життя на парафії в окупованому Бериславі

Місто на Херсонщині на березі Дніпра. Вагончик м’ятного кольору. Дев’ять метрів довжини, три – ширини. На вагончику – дерев’яний хрест. А збоку майже добудований храм. Це греко-католицька парафія Мучеників Макавейських у Бериславі, який зараз знаходиться під російською окупацією.

О. Олександр Більський приїхав сюди 2011 року. Його громада невеличка. На недільні богослужіння приходило 25-30 людей. За час повномасштабної війни росії проти України парафіян стало ще менше. Хто зміг – виїхав. Але щодня сюди приходить більше сотні людей, адже в окупованому Бериславі це одне із небагатьох місць, де можна поїсти та отримати допомогу.

Минулого року у жовтні ми виграли грант на проект благодійної їдальні «П’ять хлібів і дві риби». Це сталося завдяки програмі «Лідерство і служіння» тодішньої Львівської освітньої фундації, нині це Українська освітня платформа. Кухарками стали наші парафіянки. Кожної неділі готували комплексні безкоштовні обіди для всіх, хто цього потребував, – розповідає о. Олександр.

Проєкт передбачав допомогу соціально вразливим категоріям населення. Коли росія почала масштабне вторгнення в Україну, кухня змінила формат діяльності.

Ми побачили велику потребу в їжі. Люди не мали ні продуктів, ні грошей, щоб їх придбати. Тому разом з парафіянами вирішили відкривати нашу їдальню кожного дня о 13:00. Шкода, що зараз мені доводиться все робити дистанційно.

На момент 24 лютого о. Олександр перебував на Тернопільщині. Як тільки почув про початок вторгнення – вирушив до Берислава. Через завантаженість доріг аж наступного дня доїхав до Миколаївщини. Але далі не пропустили ЗСУ.

Наші військові сказали, що це надто небезпечно, тому що на ті території, а зокрема і в Берислав, вже зайшли російські війська. Так я залишився на Миколаївщині. Місцевий священник надав склад, в якому ми збираємо допомогу від різних організацій і благодійників, щоб завезти її до Берислава і сусідніх міст, як тільки буде можливість. Також частину залишили в Кривому Розі в о. Івана Талайла. Коли з’являються перевізники, стараємося давати їм хоч по трохи продуктів, щоб завозили у Берислав.

Зараз на кухні працює шість жінок. Інші волонтери допомагають обслуговувати. На день приходить до 130 людей.

Все узгоджуємо в телефонному режимі. Останнім часом дуже глушать зв’язок, але, дякувати Богові, не було жодного дня, коли я б не зміг хоч до когось додзвонитися. Людей приходить дуже багато. Ми не знали, як справитися. У магазинах залишилися тільки найдорожчі продукти, нових не постачають, готівки – нема. Але почали допомагати різні люди і організації. Я дуже вдячний кожному, хто до цього долучився, зокрема «Лідерству і служінню», без яких ми б не змогли провадити цю справу так, як провадимо. Мені жертвують гроші, я перераховую їх на карту тим, хто має товар на місці, а парафіяни забирають у них продукти. На сьогодні вже купили чотири свині. Зараз залишилися дві кухарки і чотири помічниці, інші – евакуювалися. Зізнаюся, вони теж мали можливість поїхати. Але сказали, що не можуть дивитися в очі дітям, які приходять кожного дня і просять їсти. Тому вирішили залишитися. Також інший парафіянин сам зголосився розвозити їжу стареньким та інвалідам, які не можуть до нас прийти. Соціальна служба дала список 15 таких людей. Кожного дня цей чоловік, проїжджаючи російські блокпости і БТРи, на велосипеді привозить їм обід.

Розповідаючи про парафію, о. Олександр не може стримати тремтіння в голосі, адже у такий важкий час він не має можливості бути поруч зі своїми людьми. Хоч на Великдень в їдальні вдалося провести святковий сніданок і роздати людям паски, яйця, саморобні ковбаски, та для священника ці дні були найважчими.

Чесно кажучи, серце кров’ю обливалося, коли парафіяни телефонували і просили про сповідь, Євхаристію, казали, що хотіли би бути на літургії в ці свята. Іншого священника там нема. Є отець, що живе за 25 кілометрів, але їхати було небезпечно. Окупанти забирали машини або стріляли по них.

Парафіяни розповідають священникові, що російські військові систематично ходять по хатах, нищать все з українською символікою, топчуть вишиванки, забирають цінні речі.

Нещодавно голову міста викрадали на два тижні, не знаємо, де тримали. У сусідній Зміївці викрали старосту села. Поки окупанти не поводяться так агресивно, як в Бучі, але їхня присутність насторожує. Відчується, що люди схвильовані, налякані. Але я щодня тримаю з ними зв’язок через нашу групу, записую відеоповідомлення, стараюся розрадити. Також пояснюю про іспит совісті, як можна перепросити Бога за провини, не маючи можливості приступити до Таїнства Покаяння. Вони беруть участь в богослужіннях онлайн, слухають трансляції з Патріаршого собору. Як тільки з’явиться можливість безпечного проїзду до Берислава, я з великою радістю повернуся. Це мої люди, Господь дав мені ту парафію. Я дуже ними пишаюся і хочу бути з ними.

Ще до війни о. Олександр Більський запросив Блаженнішого Святослава на 14 серпня, щоб посвятити церкву. Храм будували довго, близько 10 років. За цей час служили в залізному вагончику.

Такі вагончики ставлять на Півдні на баштанах, де люди можуть передягнутися і сховатися від дощу. Ми його переобладнали, як капличку. А збоку почали будувати церковцю. Зараз у вагоні зробили кухню, де готують, а запрошуємо всіх їсти вже в сам храм. Назва нашої їдальні дуже символічна. Знаємо з Біблії, що Ісус сказав апостолам нагодувати людей. А вони мали тільки п’ять хлібів і дві риби. Та Господь поблагословив так, що всі наситилися, аж залишилося. І ми відчуваємо цю аналогію. Хоч нас дуже мало на парафії, хоч важко знайти продукти, але Бог помножує наші справи і благословляє так, що з церкви ми нікого голодним не відпустили.  Ще й стараємося завжди дати щось з собою, аби мали з чого приготувати вдома.

Запрошення на освячення храму 14 серпня о. Олександр не скасовує. Вірить, що до чого часу все налагодиться і вдасться посвятити церву, яку так довго будували.

Одна дівчинка з наших УМХ-стів пішла в ЗСУ, як медик. Виїхала на виклик, у машині – четверо людей. Коли поверталися, попали на міну. З тої швидкої вижила вона одна. Казала, що, коли прийшла до тями, то одразу подумала про те, що Господь її любить. І ми всі це зараз відчуваємо. Господь охороняє тих, які до Нього звертаються. Тому 100% переможемо.

 

Фото: фейсбук-сторінка парафії.

Підготувала Софія Витівська

{gallery}stories/16.06.22{/gallery}