«Божий Слуга, духовний отець парохії» Послання Блаженнішого Святослава до духовенства УГКЦ на Великий четвер 2019 року Божого

                                                           Ось мій Слуга, якого я підтримую,

мій вибраний, якого вподобало моє серце.

Я поклав на нього дух мій:

він сповістить народам правду.

Іс. 42, 1

 

Всесвітліші, всечесніші та преподобні отці, чесні диякони –

дорогі співбрати в Христовому священстві!

Любі брати-семінаристи!

 

Цього року урочисто спогадуємо 75-ту річницю мученицької смерті блаженного священномученика Омеляна Ковча, святого священика, доброго батька багатодітної родини, колишнього пароха містечка Перемишляни на Львівщині, який сьогодні відомий у світі як парох Майданека, бо довершив своє пастирське служіння і був знищений нацистами саме там, у цьому таборі смерті. Мій великий попередник Блаженніший Любомир рівно 10 років тому урочисто проголосив його покровителем душпастирів УГКЦ. Саме сьогодні, у Страсний четвер, день установлення на Тайній вечері нашим Спасителем Святого Таїнства Священства, нехай стануть для нас живим і втіленим Божим словом до священиків нашого часу життя, служіння, страждання та мученицька смерть цього душпастиря.

Блаженний Омелян Ковч пройшов дорогу взірцевого Господнього слуги, залишивши нам не тільки приклад ревного душпастирства, безкорисливого служіння всім потребуючим, незважаючи на конфесійну чи етнічну належність, s вірного слідування за Христом аж до мученицької жертви з власного життя. Від нього маємо також письмові свідчення, які віддзеркалюють його силу духу і щире вболівання за віднову всієї Церкви і рідного народу.

Тому запрошую вас разом погортати сторінки книжечки «Чому наші від нас утікають?», яка вийшла з-під його пера майже сто років тому. Це не трактат із догматики і не підручник з еклезіології чи пасторального богослов’я, а радше роздуми звичайного душпастиря, якому лежало на серці добро народу і людини. Ці його роздуми і поради, як побачимо, не втратили своєї актуальності донині.

«Священик – Божий слуга»

Наш блаженний слушно сприймав покликання до священства як покликання до наслідування Христа, який сам про себе сказав: «Я між вами як той, що служить» (Лк. 22, 27). У світі, який пропагує культ успіху, гонитву за кар’єрним зростом, здобування влади будь-яким коштом і будь-якими засобами, наука про служіння є не зрозумілою і навіть провокаційною. Утім, лиш у служінні Христовий учень залишається вірним Божественному Вчителеві, а тому вірним і собі самому та своєму покликанню. Ось чому Христос дорогою до Єрусалима, зауваживши, як Його учні піддаються спокусі «перших місць» і привілеїв, застеріг їх: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 25–28). Відтак на Тайній вечері, вмиваючи учням ноги, Господь Ісус залишив їм і їхнім наступникам усіх часів свою останню науку-заповіт: «Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є. Тож коли вмив вам ноги я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив. Істинно, істинно говорю вам: Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його. Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете» (Ів. 13, 13–17).

Споглядаючи на приклад свого Божественного Вчителя, блаженний Омелян висловлював тверде переконання, що «священик не є ані урядовцем, ані зарібником, ані господарем (ми б сказали сьогодні «менеджером». – Авт.). Священик є Божим слугою і духовним отцем парохії. Лише таке заложення є слушне й лише на цій платформі може стояти думаючий чоловік, ревний душпастир, Христовий апостол».

Із такого фундаментального твердження автор книжки робить практичні висновки для себе і для своїх братів-священиків, вдаючись до аналогії з тогочасним щоденним життям: «Коли добрий наймит служить у мудрого, чесного й совісного, а до цього ще й багатого господаря, то буде старатися бути в своїх обов’язках точний, совісний і ревний… Подібно й священик, будучи слугою Всевидючого, Всемогучого й Найсправедливішого та Найліпшого Господаря – Бога, повинен передусім, з всякою можливою для чоловіка ревністю, совістю і точністю виповняти обов’язки свойого стану».

При цьому безкорисливість у служінні повинна бути неодмінною ознакою справжнього Христового слуги, який, за словами о. Омеляна, «не питається про платню, ані про неї не торгується». У цьому питанні наш святець, без сумніву, орієнтується на повчання праведного митрополита Андрея, який, хоч був свідомим часто скрутного матеріального становища своїх священиків, усе ж закликав їх не знеохочуватися в служінні, шукати насамперед Божого Царства та його справедливості (пор. Мт. 6, 33), покладаючись у своїх дочасних справах і потребах на певну обітницю Христа-Спасителя: «Достоїн робітник своєї нагороди» (див. Лк. 10, 7): «Світлого биту, багатств Христос не обіцює; бо багатства в праці душпастирській будуть завсігди перешкодою. Кілько разів багатства в Церкві розмножаться, тілько разів зменшатися буде ревність душпастирська. То, однак, що чоловікови до життя потрібне, то непомильною обітницею Божою запевнене… але обітниця відноситься лишень до тих, що «шукають перш за все Царства Божого», що більше дбають о справу Христову, як о себе і своє власне добро… Де лиш в Церкві Христовій знайдеся чоловік, що, забуваючи на своє добро, буде для Христа і для людей працювати, там вже самі християни будуть о нім пам’ятати… Противно, де лиш знайдеся священик захланний, що, не дбаючи о царство Боже, свого лиш добра буде шукати, відвернеся від нього Провидіннє Боже, відвернеся і нарід християнський» (Митр. Андрей Шептицький «О достоїнстві і обов’язках священства», 1901 р.).

«Духовний отець парафіян»

Будучи слугою Божим за прикладом Христа-Спасителя, священик покликаний ставати для своїх парафіян духовним батьком. У цьому закликові – сприймати своє служіння як духовне батьківство у Святому Дусі – чуємо відгомін навчання св. апостола Павла, який нагадував вірним християнської громади в Коринті: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі» (1 Кор. 4, 15).

Духовний батько є кимось більшим від простого управителя парафіяльної спільноти чи навіть учителя-викладача християнських правд віри і норм поведінки. Батько дає своїм дітям життя, народжує їх до життя в Господі, плекає це життя в щоденному служінні, захищає його від хижих вовків, будучи готовим до самозречення і самопожертви. Слушно зауважив нещодавно один із ваших співбратів, цьогорічний лауреат Відзнаки блаженного Омеляна Ковча, який дуже добре збагнув сутність священичого служіння на прикладі пароха Майданека: «Пастир має бути там, де його паства. Є час збирати овець, а є час відганяти вовків від них. Омеляна Ковча цікавив свій народ, але ще більше – безсмертні душі».

Вкотре покликаючись на всім знайомий і близький образ батька в родині, –який, бажаючи, щоб родина його «любила, шанувала, слухала та поважала», намагається сам бути «поважний, чесний, прикладний і запопадливий для своєї родини», дбаючи як про її фізичні, так і духовні потреби, а «над усе мусить родину любити і їй дійсно посвятитися», – автор книжечки змальовує образ священика – духовного отця парафіяльної родини, що шанобливо ставиться до всіх парафіян, турбується про їх дочасне і духовне благо, сам стає для них «прикладом моральности, доброти, діл милосердя та інших чеснот».

Маючи в особі свого душпастиря взірець саме такої поведінки, парафіяни, за словами Омеляна Ковча, «привикнуть дивитися на нас не як на майстрів, урядовців, або поміщиків-експльоататорів, а як на своїх найліпших і щиролюблячих батьків, що раді би їм і крови зі серця виточити».

«Розуміти душу народу»

Ключем до серця парафіян, а відтак до духовного батьківства щодо них є, на думку блаженного Омеляна, «докладне розуміння душі народу» з боку священика. Щоб набути цю цінну і незамінну для душпастиря прикмету, він мусить передусім «часто приставати з цим народом», іншими словами, постійно перебувати посеред своїх вірних.

У цьому, на перший погляд очевидному і самозрозумілому твердженні, прихована глибока богословська істина, яка має для нас, дорогі отці, конкретні і практичні наслідки. Відвічне Боже Слово, приходячи на світ задля спасіння роду людського, «стало тілом і оселилося між нами» (Ів. 1, 14), а тому було здатне співчувати нам і розуміти нас, бо зазнало всього, подібно як ми, крім гріха (пор. Євр. 4, 15). Тому Господь Ісус має всі підстави називати себе добрим пастирем, який знає своїх овець, а вони знають Його, тому і слідують за Ним, а Він готовий покласти своє життя за їх спасіння (пор. Ів. 10, 1-15).

Вдаючись до влучного порівняння зі щоденним життям, наш праведник зауважує: «Смішно припустити, щоби доглянув череди й захистив її перед вовками такий пастух, який цілий день поправляє колибу та латає постоли, а отару пустив на божу волю».

Дорогі співбрати! Якщо прагнемо бути духовними отцями для своїх парафіян, якщо справді хочемо розуміти душу нашого народу, мусимо повернутися до парафії, оселитися серед своїх духовних дітей, щоб вони мали постійний доступ до нас, знаходячи своєчасну спасенну Божу благодать, а також нашу людську вітцівську допомогу, розраду чи пораду. Проживання в парафії є вимогою, яку не просто накладає на нас буква закону, церковне право: це постулат нашого духовного батьківства, без якого це батьківство було б позбавлене своєї суті і найглибшого духовного, Божого значення.

«Вийти із захристії»

Хоч священик є духовним батьком своїх вірних, його служіння не обмежується сакральним простором храму чи парафіяльного будинку. Що більше, він неминуче зраджував би свою, отриману від Бога, місію, якщо б полишав паству поза храмом сам на сам із різноманітними викликами та спокусами, на які вона натрапляє в щоденному житті.

Щодо цього автор-святець не втомлюється закликати своїх співбратів: «Коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить «вийти з захристії» і мусить брати живу участь в громадянському житті своєї парохії». Сам народ, на думку о. Ковча, потребує цього і сподівається на це, бо «традиційно бачить в особі свойого пароха й свойого провідника в народній роботі. Він уважає, і не без цілковитої слушности, що невиконування цієї роботи є подекуди занедбанням одного з найголовніших обов’язків священика». Пасивність священика в громадському житті подвійно небезпечна, бо, з одного боку, відштовхує від «обряду, а то й від самої віри» найбільш активних членів парафіяльної спільноти, а з іншого – народ, залишений у цій ділянці сам на себе, «скоріше чи пізніше знайде собі іншого провідника, а цей в 90 відсотків буде вовком в овечій шкурі й при помочі найгарніших кличів заманить якраз ці найкращі одиниці у ворожий табір».

Цей пророчий заклик блаженного Омеляна сьогодні відгомоном лунає з уст найвищого Архиєрея Католицької Церкви – Святішого Отця Франциска, який нагадує, що «пастир мусить мати запах своїх овець», і закликає Церкву до «пасторального навернення», до «виходу поза себе» назустріч знедоленим, убогим і стражденним людям наших часів.

Важливо додати, що ця діяльність «поза захристією» повинна бути органічним продовженням та інтегральною частиною душпастирської місії священика, яку він виконує в дусі Христової любові, керуючись навчанням Церкви в цій царині. «Священик не сміє забувати, – каже священномученик Омелян, – що він є Божим слугою, духовним батьком усіх парафіян», а це його батьківство повинно досягати навіть тих, кого інші люди вважають опонентами чи навіть ворогами: «… як кожна праця, не тільки священика, але й всякого віруючого християнина мусить основуватися на любові, так і його народна праця не сміє бути позбавлена цієї основи, так щодо приятелів, як і щодо ворогів».

Цей «вихід поза захристію» на практиці означав для самого блаженного послідовне і невтомне долання конфесійних, релігійних і етнічних меж і кордонів з метою порятунку людини, утисненої у своїх правах і свободах, приниженої у своїй гідності, позбавленої захисту, безпеки і любові дитини Божої. Упродовж усього священичого служіння отця Омеляна Ковча цей «вихід поза захристію» відчули на собі люди різних станів, релігій і національностей: галицькі мігранти в Боснії і воїни УГА, убогі парафіяни Перемишлян і Коросно поблизу Львова та вдови польських поліцаїв, члени єврейської громади і просто випадкові люди, котрих Господь ставив на дорозі його подвижницького шляху.

«Тут я бачу Бога»

Останнім етапом цього виходу поза себе став для отця Омеляна мученицький шлях в концтаборі Майданек. Він і тут, у нелюдських, пекельних умовах, залишився вірним своєму священичому покликанню, тож назавжди увійшов в історію Церкви як парох Майданека. З-поза колючого дроту концтабору Майданек до нас дійшов його лист рідним, який у своїй драматичній величі став духовним заповітом нашого святого і над яким варто просто похилитися і помолитися, благаючи в Господа для себе бодай крихти тієї сили Духа, що оживляла немічне і виснажене тіло цього смиренного і самовідданого пастиря нашої Церкви.

У цьому листі він вчить нас бачити Бога в усіх обставинах життя, навіть найбільш драматичних і трагічних; вчить залишатися зі своєю паствою аж до кінця, незважаючи на особисті невигоди, загрози і утиски; вчить, врешті, найвищої форми християнської любові, яка виявляється в молитві за ворогів. Це був останній акт земного шляху блаженного, в якому він найбільше уподібнюється до Божого слуги – Христа-Спасителя, що пройшов власним хресним шляхом аж до кінця, завіривши свою душу в руки Отця Небесного і благаючи в Нього змилування для своїх розпинателів.

Омелян Ковч пише до свої рідних ось такі рядки:

«Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Вчора вони убили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони би пішли (у вічність) з усіма своїми гріхами і у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть з піднятими догори головами, залишають свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст вічності. З почуттям щастя у їхніх серцях, і я бачив мир та ясність, що розгорталася перед ними… Я дякую Богові за Його до мене доброту. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати… З усіх присутніх тут я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було б тут без мене. Тут я бачу Бога, Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами… Коли я відправляю Службу Божу, то всі вони моляться. Вони моляться різними мовами: але хіба Господь не розуміє всіх мов? Вони вмирають у різний спосіб, а я допомагаю їм переходити місток у вічність… Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не прошу Його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… нехай Господь помилує їх» (Омелян Ковч, Лист з концтабору Майданек, 1944 р.).

Нині блаженний священномученик Омелян Ковч, споглядаючи Всевишнього лицем в лице, скеровує із вічності свій погляд до нас, священиків ХХІ століття, бажаючи скріпити нас своїм братерським словом, відновити нас своїм жертовним прикладом. А ми, вшановуючи його блаженну пам’ять, пригадаймо собі слова-побажання святого Івана Павла ІІ, що їх він виголосив під час беатифікаційної Літургії у Львові 27 червня 2001 року: «Нехай їхнє свідчення не залишиться для вас тільки причиною для вихваляння, нехай, радше, стане запрошенням до того, щоб їх наслідувати… Нехай заступаються за вас святі й блаженні, які отримали вінець справедливості на українській землі, та блаженні, пам’ять яких сьогодні особливо вшановуємо. Нехай же їхній приклад та опіка допоможуть вам іти за Христом і вірно служити Церкві, яка є Його Містичним тілом».

Вдивляючись у світлу постать цього святого священика, вітаю вас, дорогі владики, отці, диякони та семінаристи з цим великим днем Христового священства. Молюся сьогодні, щоб кожен із нас був подібним у звершенні свого покликання до цього праведника; щоб наш Спаситель, який сьогодні стає перед нами на коліна та умиває нам ноги, через наші руки звершував діло спасіння людського роду на тілі нашого народу через нашу святу Церкву, торкаючи його рани та лікуючи його болі. А Боже благословення, яке вам усім від душі уділяю, нехай скріпить нас усіх благодаттю Святого Духа на цьому боговгодному шляху!

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

 

 

 

+ СВЯТОСЛАВ

 

 

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого преподобного Іларіона Нового,

10 квітня 2019 року Божого